Сімейному кораблю із назвою «Варімез» — попутних вітрів і сім футів під кілем!
«А на якому віражі зустрілись дві дороги? Це біла магія душі, тайнопис Бога…»
Наприкінці листопада минулого року світлини цих симпатичних молодят облетіли чи не всі українські новинні сайти і соцмережі. Справді, вони прекрасні, як, напевно, всі наречені у такий урочистий день. Та в них — особлива доля
У небагатослівних повідомленнях під фотографіями мій погляд зупиняється на незвичному прізвищі — Варімез, і пам’ять починає розмотувати клубок недавніх подій...
«Не розумію мови окупанта!»
Це ж один із 24 українських військовополонених, захоплених РФ в листопаді 2018 року під час переходу з Одеси до Маріуполя наших військових катерів «Бердянськ» і «Нікополь» та буксира «Яни Капу». Саме на останньому Володимир Варімез був зв’язківцем і вважався одним із кращих радіотелеграфістів українського флоту. До анексії Криму він служив у Севастополі на катері «Сміла», екіпаж якого зумів вивести судно до Одеси. Після здійснення переходу до Маріуполя хлопець планував встигнути в Ізмаїл на 50-літній ювілей батька, натомість опинився в полоні у «братнього народу»…
Це той самий військовий моряк, який на засіданнях підконтрольного Кремлю «суду» вимагав перекладача — «не розумів» російської!
Це про його неймовірне почуття гумору і витримку, яких він не втратив навіть у суворих умовах сізо, адвокат Анрі Цискарішвілі писав у лютому 2019-го: «Незважаючи на все, що відбувається, він примудряється зберігати позитивний настрій, сміється, жартує. У ситуації, що склалася, найбільшою незручністю вважає гучне хропіння сусіда по камері».
Це ж його відважна наречена (як писали деякі ЗМІ) Інна Москалець приїжджала в Москву підтримати коханого на суді.
«Про що тут розмірковувати? Однозначно — їхати!»
Я не могла про них не написати, бо, як мовиться, знімаю капелюха перед людьми, для яких любов до Батьківщини (хай би як пафосно це звучало) важить не менше, аніж кохання одне до одного.
Це мала бути історія безмежної любові і вірності двох закоханих… Але, як з’ясувалося у розмові з Інною, вони на той момент не були нареченими, навіть не зустрічалися — були знайомі, час від часу спілкувалися в соцмережах… Та, зрештою, хіба це щось змінює? Вони тоді просто не знали, що доля попри всі випробування поведе їх спільною дорогою. А може, квітка кохання виросла й розкрилася саме завдяки щирому вболіванню і небайдужості у такий непростий час?
Зі щемливої історії, записаної і красиво оформленої весільним ведучим, їхні стосунки постають розрізненими слайдами, майже не пов’язаними один з одним.
Серпень 2016-го. Володимир і його друг Віталій, відпочиваючи в барі, помітили двох симпатичних сестер — Інну і Вікторію. Коли ж дівчата зібралися йти, хлопці вирішили їх провести і навіть зуміли отримати на це дозвіл їхньої мами. Після цієї зустрічі Володя й Інна кілька разів писали одне одному в соцмережах, але приводу побачитися якось не знаходили.
На щастя, поки що розстаємося ненадовго, але, звісно, завжди скучаю. Коли сумно, переглядаю наші фото і відео…
Лише 2 січня 2017-го вони знову зустрілися, довго гуляли й розмовляли, почувалися легко й весело. Може, саме тоді спалахнула іскра кохання?
Коли ж у листопаді 2018 року Володимир Варімез потрапив у полон, він постійно відчував підтримку не лише рідних — білими птахами летіли до нього паперові листи від Інни. А як з’явився шанс поїхати в Москву на судове засідання, дівчина не вагалася жодної миті.
— Я була на роботі, коли мені подзвонили і сказали, що є можливість побачити Вову. На роздуми дали 10–15 хвилин. Але про що тут розмірковувати? Я зателефонувала мамі, що їду. Вона підтримала моє рішення, провела мене до потяга о другій годині ночі, — пригадує той день Інна. — Всю дорогу не спала, хвилювалася, мріяла, що повертатимемось додому разом. Найбільше хотілося, щоб Вову й інших хлопців звільнили…
Скільки тривог, теплих обіймів, сліз радості було, коли 7 вересня 2019-го літак із нашими героями, котрі в результаті обміну полоненими поверталися додому, приземлився в аеропорту «Бориспіль»!
Здається, відтоді слайди почали змінювати один одного швидше, стрімко перетворюючись на романтичну історію із хепі-ендом.
«Ти є, ти просто є — і я літаю, бо ти — мої натхненні два крила…»
Буквально через три тижні Володя освідчився Інні. Молодята вирішили не відкладати одруження надовго, тож уже менш як за два місяці відгуляли весілля на малій батьківщині нареченого — в селищі Банівка на Одещині. І хоча часу на підготовку до урочистості було небагато, майбутнє подружжя взялося до неї дуже серйозно і відповідально, прагнучи, щоб цей день запам’ятався не лише їм самим, а й гостям, яких запросили близько сотні. Обравши для свого весілля морську тематику, вони продумували все до дрібниць, навіть серветки у вигляді корабликів наречена складала власноруч. До речі, за словами Інни, церемонію реєстрації шлюбу Володя попросив провести українською мовою.
Нині молоде подружжя живе в Одесі. Обоє навчаються. Володимир раніше закінчив Ізмаїльське вище профучилище Київської держ-
академії водного транспорту, тепер здобуває освіту в Національному університеті «Одеська морська академія» і продовжує службу у Військово-морських силах ЗС України, хоче опанувати спеціальність штурмана. Інна — курсант Київського військового коледжу.
До розлук, які і зараз є, і ще очікують їх попереду (куди ж від них подінешся, якщо чоловік — моряк?), молоді люди ставляться спокійно, по-філософськи.
— Головне, як каже Вова, — це довіра, — розмірковує Інна. — Ми разом, ми є одне в одного, і це найважливіше. У мене попереду ще два з половиною роки навчання, щоправда, на заочному відділенні, тож їжджу в Київ лише на сесії. Коли ж він виходить в море — за кожної нагоди, як тільки є зв’язок, дзвонить мені і пише. На щастя, поки що розстаємося ненадовго, але, звісно, завжди скучаю. Коли сумно, переглядаю наші фото і відео… А ще Вова подарував мені собаку — він теж рятує від самотності.
У планах молодого подружжя — і весільна подорож, яку з певних причин довелося відкласти, й облаштування отриманої квартири, і, звичайно, народження діток. А ще вони дуже сподіваються, що і в їхній сім’ї, і в Україні пануватимуть мир і щастя.
Тож побажаймо їхньому сімейному кораблю попутного вітру і сім футів під кілем!
Олена ХАРЧУК
