Китаянка Цзін ЦЗІН на Волині: «Що у вас чисте повітря, я відчула з першого подиху»

«Дуже боялася в Україні снігу, бо ніколи раніше його не бачила»

— Цзін, чи була ти раніше в нашій країні, і яке перше найбільш яскраве враження після того, як ступила на українську землю?

— Я тут вперше. Найбільше вразило голубе небо, якого мені не доводилося бачити в Китаї, і чисте повітря, яке відчула відразу з першого подиху. Та найбільше мене захопила мальовнича природа Карпат і катання на лижах. Я дуже боялася снігу, бо досі його ніколи не бачила. Правда, два роки тому в Пекіні випав маленький, так усі поспішали його сфотографувати, бо швидко зникав.

— Що ти знала раніше про Україну? Звідки черпала інформацію?

— До знайомства з Орестом (він після закінчення Львівського політеху три роки в Китаї навчав дітей англійської мови) читала все виключно в інтернет-джерелах. Але про вас, на відміну від інших, інформація була обмежена. Лише знала достеменно, що після розвалу СРСР Україна мала третій ядерний потенціал у світі. Тепер, звісно (усміхається), дізналася набагато більше.

— Твоя професія спонукає цікавитися іншими країнами?

— Так, я працюю журналістом, коригую та пишу статті на фінансово-економічну тему. Та оскільки є магістром права, то мене більше цікавить правовий аспект розвитку компаній — ​що роблять законно, а що ні. Освіту здобувала в місті Біджоу в провінції Шаньдун. Пишу вже вісім років для кількох провідних інтернет-ресурсів та друкованих видань Пекіна, де й проживаю зараз.

 У вас великий потенціал, ви багата країна, на яку чекає прекрасне майбутнє.»

— Яку мову ти вивчала в школі, в університеті? Чи легко у вас вступити до вишу і здобути вищу освіту?

— В університеті — англійську. Але зараз змушена її вдосконалювати. Навчатися діти йдуть після садочка, із шести років. Спочатку початкові класи, потім — ​середні й із десятого по дванадцятий — ​випускні, від успіху в яких і залежить, чи вступиш ти в університет. Я три останні роки дуже багато вчилася, спала практично по п’ять годин, щоб здати складні іспити й отримати вищу освіту, яка є платною. Ціна різна в різних провінціях. У нас вона становила в межах 500 доларів на рік. Вступають приблизно тридцять відсотків учнів. По-перше, це дорого. По-друге, тут така система: якщо ти не здав іспит у середній школі, то і не підеш до вищої.

«Борщ полюбила ще в Пекіні»

— Скажи чесно, не боялася сюди вирушати? І як батьки зреагували на це?

— Я подорожувала багатьма азіатськими та африканськими країнами. В Європі перший раз, мені було цікаво сюди летіти. Батьки не могли заперечити, бо в нас більш незалежні стосунки, ми менше з ними спілкуємося, ніж у вас. Хоча в цілому в Китаї переважно панує конфуціанство, згідно із вченням якого молоде покоління з великою повагою ставиться до старшого, ми вільні у своєму виборі… З батьками спілкуюся по скайпу один чи два рази на тиждень. Я одна в сім’ї, адже лише зовсім недавно наша влада дозволила мати по дві дитини.

— Знаю, що ти навіть побувала у волинському селі, де проживає мама Ореста. Тобі сподобалося?

— Дуже важко добиратися не надто гарними дорогами… Я ніколи не бачила живності, окрім тієї, що в зоопарку, тому це мене потішило. Вражена, що на такому великому просторі — ​на вулицях села — ​дуже мало людей зустрічаєш. Усе так романтично, але я б там більше місяця не змогла прожити.

— А як тобі наша кухня? Чи сподобалися українські страви?

— О, я відразу відчула, що в Китаї їдять набагато більше овочів і фруктів! Мені дуже засмакувала відбивна. Боюся лише, аби не розтовстіти (сміється). А ваші національні страви, зокрема борщ, я вже куштувала. Дуже смачний. Хоч для його приготування Орест змушений був їхати в інший кінець Пекіна в російський квартал, щоб купити інгредієнти, такі, як буряк, квашена капуста, томатна паста. А ще я із задоволенням їм тверді сири, в нас їх майже немає. Треба шукати в міжнародних супермаркетах, і, наприклад, грамів 130 його може коштувати гривень триста, а то й більше.

«Дехто каже, що мені пощастило, але я дуже переживаю за батьківщину»

— Цзін, знаю, що ти приїхала в Україну задовго до того, як епідемія смертельного коронавірусу охопила вашу країну. Як це сприйняла тут, за тисячі кілометрів від рідного дому?

— Дехто каже, що мені пощастило. Але я вірю в те, що вчинки людей, як і все, що з ними стається, не є випадковими, так, очевидно, мені судилося. Я стурбована тим, що відбувається в Китаї. Щодня по кілька разів моніторю статистику й новини. Останнім часом трохи сповільнився ріст захворювань, і це вже радує. Горда з того, що мої співвітчизники тепер, як і завжди у критичних ситуаціях, згуртувалися і шукають вихід із неї. Надіємося, що весь цей кошмар скоро закінчиться, і наша економіка від епідемії не зазнає великих втрат. Влада зробила багато. Спілкуюся зі своїми колегами, вони розповідають про карантинні заходи, які застосовують скрізь — ​на вулицях, у метро. Суворе покарання (аж до смертної кари. — ​Ред.) чекає на того, хто приховуватиме інформацію про підвищену температуру і незадовільний стан здоров’я.

— Чи плануєш іще приїжджати в Україну і що повезеш на подарунки в Китай?

— Думаю, що приїду, ще й не раз. Тут фантастично, навіть взимку зеленіють поля. У вас великий потенціал, ви багата країна, на яку чекає прекрасне майбутнє. А додому повезу — ​вгадайте що — ​сир!

Прощаємося з приємною співрозмовницею. Вона дістає із сумочки презент — ​справжній китайський чай, чемно й із м’яким акцентом каже українською «дякую», «до побачення». І тут же радісно додає, що за час перебування без особливих проблем вивчила багатенько слів. А я відразу подумала: «Її б — ​у наш парламент, де народні обранці ніяк не можуть осилити рідну мову».