Тепер для росіянки «Бандерівщина» – наймиліша

Тьотя Ліда — ​так у Ківерцях називають жінку ті, хто її знає. Вона весь час у русі, хоча вже третій десяток літ на заслуженому відпочинку. Постійно бачимо її на службі у Свято-Покровському соборі. Вона завжди привітна до людей, то й ківерчани їй тим же віддячують

Якось розговорившись про події на Сході держави, Лідія Макарівна Звіздун обмовилася про те, що і доля її родини показова на тлі того, що відбувається. Народилася вона в Росії, в Ростовській області. Ще та далека війна змінила долю не однієї родини. Чули, що в Україні хліб можна було виміняти, щоб вижити. Тому й утікали товарняками, що рухалися сюди. Мамі вдалося влаштуватися на роботу в дитячий будинок, але з малечею, якою на той час була Ліда, не могли взяти, бо такого віку діток уже вивезли десь в інше місце. Розпитала — ​куди, та й подалася до нього. Важко доводилося, та й згадувати боляче.

 Відповідно до тодішньої політики Сталіна відбувалося вербування людей на 5 років у Крим. Давали підйомні кошти, а оскільки тут були самі-однісінькі в місті, то й зважилися на це. Так 4-річна дівчинка з мамою Мотею — ​Мотроною Василівною (батько загинув у перший рік війни в 1941-му) як переселенці потрапили в Крим, у село, де колись проживали кримські татари. Доля цього корінного народу і все, що з ним пов’язано, лише тепер стала відомою.

— У роки тієї далекої війни людям ніхто нічого не пояснював. Відводили хвилин 20 на збори — ​і все. Оскільки чоловіки переважно були на фронті, то можна лише уявити, що змогли взяти з собою жінки з дітьми у невідомість на вимогу енкавеесників?! Заганяли у вагони і відправляли як робочу силу в Середню Азію та на Урал…

 Їй кажуть, що «живе на Бандерівщині…», а вона переконана, що саме Волинь для неї найдорожча. 

Одних — ​вивезли, інших — ​привезли. Тож у Криму Ліда пішла в школу, а мама в колгоспі доглядала телят. Все велося російською мовою. Кісек Аратук (Клинівка тепер) — ​поселення, яке вона пам’ятає й донині. А ще — ​свою подружку Люсю Шлапак.

— На Різдво та ходила з гостинцями до родичів, а ми з мамою були зовсім самі. Я запитувала у неньки: чому ж так?.. Адже в мами було п’ятеро сестер і братів. Та вони вже встигли в пом’яник занести наші імена як загиблих, хоча мене, Лідку, сподівалися знайти десь у дитбудинку. І яка ж то була радість отримати лист із Ростовської області від рідних! Звали додому…

Ліді було 16, коли мама попросила поїхати до родини в село Койсуг. Адже дівчина росла сміливою, самостійною. Городину ще малою їздила в Сімферополь продавати: назбирає було кропу чи петрушки, пов’яже в пучечки і торгує ними, а то й оптом в їдальню здасть. А там ще й пригостять малу пиріжками.

— Мама телят пасе, а я везу пиріжечки. Як побачу в горах, де вона, то так і біжу щаслива…

Знала де ягід-грибів назбирати, лісових горіхів… А заробивши якусь копійку, купувала книжки, старанно обгортала, читала-навчалася, а згодом їх — ​майже новісінькі! — ​продавала, щоб купити інші. За три кілометри у сусіднє село до церкви ходила. Підгодовували й солдати. Так і рятувалися від голоду. Змалку дівчина дуже вправно в’язала гачком. Маму ж за сумлінну працю винагородили телицею — ​то й доїти допомагала.

— Працювала й пташницею. Ото як згадаю 5 тисяч курей — ​біле-білесеньке поле постає перед очима. Але відтоді, здавалося, яєць уже ніколи не їстиму — ​так багато їх було.

Лише до моря було далеко, пригадує, та й роботи вистачало. То вже пізніше із власною сім’єю щороку вирушали відпочивати. Із півострова виїхали вже в 1956 році, коли кримські татари і греки поверталися на свою землю. 12 років — у Криму, ще 9 — ​у Ростовській області, а потім весь час — ​на Волині. Знайомство на виборчій дільниці в день її перших виборів із Віктором Звіздуном переросло у дружбу. Оскільки хлопця направили служити на Волинь — ​у військових частинах Луцька, Сокиричів, то й довелося познайомитися з прекрасним краєм.

— Коли в Луцьку в м’ясному магазині побачила ковбаси на полицях, від подиву затамувала подих. У Ростові хоч і «викидали рубльовку» — ​черга небачена стояла… У Луцьку народилася дочка, вже у Ківерцях — ​син. На Волині значно легше жилося. Працювала на будівництві — ​зводили приміщення пошти, 16-квартирного будинку на вулиці Киричука, дитсадок… Закінчила технікум харчової промисловості у Львові.

На місцевому консервному заводі у Ківерцях, що славився на всю країну якісною продукцією, Лідія Макарівна працювала робітницею, майстром, а згодом завскладом. Має сорок років трудового стажу. Як і в усіх нас, її серце крається від того, що відбувається на Сході, в Криму. Переживає і за дітей, яких доля розкидала в далекі краї. Там кажуть, що «живе на Бандерівщині…», а вона переконана, що саме Волинь для неї найдорожча. Саме цей край дав можливість розквітнути, жити і працювати, створити сім’ю і мати спокійну старість. Старається, як може, переконує, що нам усім потрібен мир і спокій.

Людмила ЯКИМЧУК