«Сержант у снігах», або Неймовірні пригоди італійця в Україні
Кость ГАРБАРЧУК, редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя «Газети Волинь»
Нещодавно моя однокурсниця повернулася із закордонних заробітків. Дружимо ми давно, але чимало літ не бачилися, тому розмова вийшла тривалою. Після навчання наші дороги розійшлися, а зустрілися ми у Луцьку. З тих пір час від часу бачимося — коли Таїсія з’являється на батьківщині
—Я тобі поясню, чому старі італійці так хочуть, щоб за ними доглядали саме українки. Це зовсім не випадково, — розпочала свою історію однокурсниця. — Тебе як журналіста це повинно зацікавити. Я 12 років опікувалася одним старим. Мене найняв його син, який здоров’ям батька не сильно переймався.
Жінка стала розповідати, що її підопічний Даріо, якого вона називала Данило, якось відразу став дуже прихильно ставитися до неї. Перші слова, які почула від нього: «Ню-ся, кар-тош-ка, ва-лян-ки». Тая спочатку грішним ділом подумала, що дід хоче сексу, але він поводив себе по-джентльменськи та й досяг дуже поважного віку. Згодом, вивчивши добре мову, вона дізналась історію його життя, яке могло обірватися в Україні ще взимку 1943-го.
Три тижні українка Нюся виходжувала молодого італійця, ризикуючи власним життям. А коли він оклигав, зібрала в дорогу. Десь роздобула новенькі валянки, наварила картоплі з лушпайками й солдат добрався до німців, які відправили юнака у концтабір, звинувативши у дезертирстві.
Тоді 19-річний Даріо служив в дивізії «Торіно» й у складі Італійського експедиційного корпусу воював у засніжених степах України. Їхній підрозділ потрапив в оточення, й солдати невеликими групками у лютий мороз проривалися через лінію фронту. Голод та виснаження робили свою справу, і юні італійці навіки залишалися на нашій землі. Їх навіть не хоронили, а лише присипали снігом, щоб не роздерли вовки. Якогось вечора напівобморожений Даріо попросився переночувати в маленьку хатинку до самотньої жінки. Він лише запам’ятав, що село знаходилося на березі річки Донець.
Три тижні українка Нюся виходжувала молодого італійця, ризикуючи власним життям. А коли він оклигав, зібрала в дорогу. Десь роздобула новенькі валянки, наварила картоплі з лушпайками й солдат добрався до німців, які відправили юнака у концтабір, звинувативши у дезертирстві. Але, пройшовши всі випробування, він повернувся у рідне містечко.
Тому вдячність до українців Даріо зберіг на все життя. А в Італії було понад 200 тисяч таких солдатів. За словами Таїсії, вона навчила його кожного ранку вітатися: «Слава Україні!». Вони разом дивилися й обговорювали новини, коли розпочався Євромайдан. Ридали за Героями Небесної сотні. З жахом спостерігали, як Росія окуповує Крим та Донбас. Коли стали показувати Донецьк, старий Даріо кричав: «Я тут також бував, там живуть дуже добрі та щирі люди». Нині мало залишилося тих ветеранів, але їхні спогади передаються від покоління до покоління.
— Помер мій Данило, — продовжила жінка. — Я добре його доглядала, прожив 93 роки. Плакала за ним, як за батьком.
Слухаючи розповідь Таїсії, пригадав прочитані нещодавно мемуари «Сержант у снігах». Їх написав колишній боєць експедиційного корпусу, який став одним із найвідоміших італійських письменників — Маріо Ріґоні-Стерн (1921–2008). Відверта розповідь про Другу світову очима звичайного солдата. З цієї книги ви дізнаєтеся чимало шокуючих подробиць про драматичні пригоди італійців в Україні.
… Цю історію я оприлюднюю із люб’язної згоди моєї однокурсниці. Вона за три місяці перебування на Волині відвідала всіх родичів та батьківські могили. Але нещодавно категорично заявила: «Я вже не зможу тут жити», і знову збирається в Італію.
