10-річний Назар, за маминим планом, змалку багато часу перебуває на людях. Він росте упевненим у собі.
Письменниця й журналістка Оксана ДРАЧКОВСЬКА: «Я працюю на щастя своєї дитини з інвалідністю. І цим займаюся постійно!» (Відео)
«Люди з фізичними вадами, як ті зайці: сидять по норах і не показуються. Їх двічі на рік кудись покличуть, тицьнуть подарунок — і назад», — вона проказувала це, демонструючи дорослим і дітям свою книжку-казку про сім’ю довговухих. Мама-Зайчиха мусила стати сміливою, вимогливою до Лісової Управи, щоб її син на візку міг почуватися у рідному лісі щасливо. Вона, Оксана Драчковська, змогла так переформатувати постановку своєї життєвої історії, що у ній майже не залишилося плачів і жалів, лише — рух уперед заради 10-річного нестрибайчика
Якогось дня мама 3-річного хлопчика із важкою вродженою вадою зробила для себе велике відкриття. Головне її завдання — не думати повсякчас, як полегшити страждання сина, а навчитися робити його щасливим. Та жінка — Оксана Драчковська, журналістка, письменниця, а передусім — мама особливої дитини. Не приховує: коли дізналася, що у її немовляти важка генетична недуга, через яку маля з часом зможе рухатися тільки на інвалідному візку, плакала… 3 роки день у день. «Я вважала, що моє життя закінчене, що це тюрма, абсолютна катастрофа і прокляття», — озирається в спогадах жінка. Зупинитися в стражданні допоміг випадок. Пішли з Назарчиком та старшим сином гуляти у двір, а там — гойдалка, яка дивно й гучно заскрипіла, коли її крутнули. Той звук видався малому таким смішним, що невдовзі від реготу втирали сльози всі. Мамі захотілося жити задля його радості: «Тоді я зрозуміла: якщо зараз моя дитина щаслива, значить, може бути такою незалежно від того, ходитиме чи ні. Я збагнула, що в мене є мета: не поставити його на ноги, як більшість людей думає, що от ти маєш здохнути, але зробити це. Не цей шлях я обрала — я працюю на щастя свого сина з інвалідністю! І цим займаюся постійно!»
Треба максимально старатися ігнорувати візок, фізичні вади. Бачити насамперед людину. Намагатися не помічати, що вона якась не така.
Оксана Драчковська має надію, що люди навколо навчаться при зустрічі не відводити очі від таких, як її хлопчик. Прочитала це в одному з її інтерв’ю і питаю, як же нам, здоровим людям, дивитися? (Сама не люблю відводити очей, але й боюся прямим поглядом образити інакшу людину.) «Так, це складно, — каже вона. — Мені здається, треба мати відповідне налаштування у душі. Якщо ти привітно дивишся, тоді не скажуть, що це не ввічливо... Думаю, треба максимально старатися ігнорувати візок, фізичні вади. Бачити насамперед людину. Намагатися не помічати, що вона якась не така… Для мене моя дитина здорова, в нього просто є особливості, він не може рухатися».
Десятирічний Назар Драчковський мріє, аби його класний кабінет у школі перенесли на 1-й поверх, тоді він міг би бути серед однокласників. Школа в Чернівцях має парадний вхід із пандусом, але там зачинено, а діти ходять через бокові двері. Четвертокласники навчаються на 2-му поверсі, а ліфта нема. Оксана хмуриться, коли говорить про свою довгу боротьбу за те, щоб той вхід відкривали хоча б у день виборів, бо ж на виборчу дільницю належний доступ потрібен багатьом. Каже, що керівництво, на відміну від учителів, ставиться до неї зі зневагою або ігнорує. В її казці мама Зайчика-нестрибайчика добивається в Лісовій Управі, щоб до школи зробили дорогу і міст через річку. А згодом учитель опановує мову жестів, щоб навчатися могли різні звірята. В реальності Оксана працює у чернівецькому Комітеті доступності, в згуртованій команді людей на візках. Коли гуляє містом із сином, поглядає на «свої» пандуси: це ті, що з’явилися завдяки її вимогам, сваркам, наполяганням. Разом із Назаром зауважили, що пандус у луцькій бібліотеці на Грушевського, 1, де вони показували дітям книгу, не відповідає нормам.
«Ми, люди, які пишуть, не здатні продукувати самостійно якісь потужні речі. Це сигнал звідкись приходить. Чесно!» — Оксана Драчковська озвучує своє спостереження. До цього ми розмовляли про її п’єсу «Різдво». Дуже талановитий твір, відзначений 2016-го на «Коронації слова», престижному літературному дійстві. У п’єсі сім’ю з немовлям, якій ніде заночувати, у Святвечір ніхто в селі не хоче прийняти до себе. Ми згадуємо «коронавірусних», тих, котрі зустрічали українців з Китаю, і письменниця підхоплює: «У мене буває в житті, що я написала, а воно виявляється дуже важливим в отому суспільному глибинному сенсі. Це приголомшливо у творчості: я сама ніколи не знаю, що буде».
«Напевно, для чогось мені ця дитина дана. Я маю певний характер, що дає змогу ощасливлювати її», — упевнилася за ці 10 літ пані Оксана. Розповідає, що, вочевидь, зустрілася зі своїм особливим сином, аби «пробивати» йому шлях у житті, соціалізувати — і цим прокладати дорогу ще й іншим дітям, які цього потребують. Вона дуже рішуча, коли заговорюємо про це… А тоді несподівано починає розповідати, що побачила набагато більший світ тільки тому, що має таку дитину. «Зі скількома неймовірними людьми я познайомилася саме завдяки Назару! Це активісти на візках з усієї України! Я би уявлення про них не мала, вони просто змінюють мене, надихають!» — розповідає, наче заздрить сама собі…
Зуміла розгледіти можливості для польоту там, де багато хто бачить нескінченну журбу.
