«Яке б то було щастя, якби ти залишився без ніг… Але живий»

Книга «Життя P. S.» Валерії Бурлакової — ​про російсько-українську війну. Вона написана київською журналісткою, яка пішла добровольцем на передову. Знайшла там щастя і любов. А потім — ​втратила… І змогла це все описати. І воює далі…

30 СІЧНЯ

10.30. Ти прокидаєшся, обіймаєш його ще міцніше, тицяєш пальцем:

— Кохаю тебе, зайченя. Ось тебе.

— За що-о-о?

— За те. Що ти. Найкращий. Хлопець. У. Світі.

— Не перебільшуй, Лєріка, — ​сміється.

Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна — ​добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?..» Ми хотіли відпроситися у відпустку й розписатися. Попередньо домовлялися поїхати після 20 січня. Але відклалося. Трохи…

 15.10. Ти сидиш на колінах біля нього. 200-й. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.

31 СІЧНЯ

Кожні тридцять хвилин хтось приходить… І щоразу, як відчиняються двері, мені здається, що зараз повернешся ти. Насвариш, що я у мокрій від крові куртці. Змусиш поїсти. Обіймеш. …Яке б то було щастя, якби ти просто лишився без ніг. Але живий.

1 ЛЮТОГО

…Сиджу біля труни. Перечитую есемески. Є дві від 29 січня. Ми тоді посварилися трохи — ​аби помиритися вже за годину. І я стою на посту одна, заспокоююсь, припиняю злитися й строчу тобі повідомлення: «Я не можу без тебе. Правда». Одразу ж пишу і наступне: «Ти не подарунок… Але я не хочу нікого і нічого іншого. Ніколи».

5 ЛЮТОГО

… Ти був найкращим, що було у цьому світі. І я не знаю, що тепер має лишитися після тебе. Замість тебе. Десяток сумних постів у фейсбуці і три десятки новин про те, що загинув сапер? Пара картинок про те, що «бути воїном — ​значить жити вічно», кілька підписаних прапорів, клубок у мене в горлі і те, що тепер із передової я мушу щодня дзвонити не тільки своїй, а й твоїй мамі?..

8 ЛЮТОГО

… Живу там, де і раніше, — ​там, де ми жили вдвох. Потріскані стіни, обмальовані коміксами про війну. Закидані різним непотребом і застелені ковдрами ящики від мін, на яких спали. Твій светр на спинці стільця. Напівспалена свічка у пляшці. Календар, на якому ми завжди закреслювали дні: 29 січня закреслене, 30 — ​ні.

9 ЛЮТОГО

На календарі — ​досі 30 січня. Я більше не закреслюю дні. Тоді, тридцятого, коли ти вже пішов, я трохи прибрала в нас. Почистила зброю. Поставила будильники на телефоні — ​і на свою, і на твою вечірні зміни… Котра там уже година?.. Пів на третю. Отже, ти скоро повернешся. До четвертої точно будеш — ​бо вже сутенітиме. На столі розривається залишений тобою телефон — ​ну, прийдеш та передзвониш. Але за хвилину починає дзвонити і мій. На дроті Джонні.

Ми хотіли відпроситися у відпустку й розписатися. Попередньо домовлялися поїхати після 20 січня. Але відклалося. Трохи…

— Морячок поруч із тобою? — ​запитує він.

— Ні.

— А ти не знаєш, де він?

— У зеленці. А що таке?

— Та нічого. Нічого.

 — Що сталося, Джонні?..

— Не переживай. Все нормально, правда.

…Можливо, я просто не встигаю ні про що подумати — ​бо, пройшовши лише кілька метрів по багнюці, вже бачу, що назустріч іде Зелена. Вона, як і я, без куртки. Рукава светра закачані. Очі порожні.

— Не ходи, — ​самими губами промовляє мала. — ​Не ходи туди… Він двохсотий.

Я не відповідаю і не зупиняюся — ​просто йду далі. Здається, Зелена іде за мною.

Вдалині, біля наших позицій — ​машина медиків із Водяного. ГАЗ 66 із хрестом на кузові, яким якось уночі забирали Мудрого. Я починаю бігти. Падаю, встаю, біжу далі. Біля машини — ​із десяток наших. Хтось хапає мене, намагаючись не пустити до тебе.

— Пусти її… — ​тихо каже хтось інший.

Хватка слабшає. Вириваюсь і стрибаю в кузов. Усередині двоє — ​ти і Кіт. Кіт кричить від болю… Ти — ​ні. Я вже знаю чому. За мною до кузова залазить якийсь медик зі штабу.

— Потримаєш йому крапельницю? — ​киває він на напівпритомного Кота.

Я мовчки мотаю головою — ​ні, ні, ні… не можу. Опускаюсь на коліна біля тебе, кладу голову тобі на груди. Цілую тризуб, витатуюваний під ключицею. Цілую твої плечі. Цілую і грію диханням пальці. Вони у крові.

— …Ти, може, не дивись, — ​попереджає ще один лікар, на мить піднімаючи куртку, якою було прикрито твої розірвані ноги. — ​Джгут неправильно накладений, — ​вирішує продовжити світську бесіду док. — ​Його можна було врятувати. Він стік кров’ю.

На заправці виходжу у твоїй куртці. Хтось із наших сварить мене за це — ​дірки, кров, бруд, а навкруги люди… ну що ж ти?
— У моїй країні війна, — ​огризаюся.

Можливо, він думає, що я парамедик із шахти — ​зрештою, очі в мене сухі. Але «…його можна було врятувати» — ​снігом по венах.

«…один український військовослужбовець загинув, ще один — ​отримав поранення…» — ​так, як завжди, виглядали в той день новини з війни. 1–200. 1–300. Чотири цифри. Замість тисячі слів.

13 ЛЮТОГО

…У Водяному, куди тебе привезли з шахти, я б так і сиділа поруч, тримаючи тебе за скривавлену руку. Але підійшов медик із пакетом у руках: мовляв, вибачай, треба його забрати — ​тому відійди, будь ласка. Я слухняно підвелася. Схопила чомусь твою куртку.

— Я візьму?..

— Звісно.

…Лише зараз до мене доходить: похорон… Точно. Похорон. Мушу тебе поховати.

…Набираю номер і слухаю довгі гудки. За мить твоя матуся відповість на дзвінок, і ми з нею поговоримо. Поговоримо вперше у житті — ​це ж лише ти щодня теревенив із моєю мамою. Починати спілкуватися з твоєю до особистого знайомства я якось соромилась. Та й страшно було — ​а раптом я їй не сподобаюся… Ти уявляєш, наскільки мені страшно зараз? І наскільки соромно — ​за те, що я не можу навіть заплакати?

— Анно Степанівно? Це Лєра…

— Привіт, Лєрочко! — ​зовсім не дивується вона. Голос радісний.

— …Анно Степанівно, Толік загинув.

Знаєш, твоя матуся була єдиною, кому я сказала, що ти «загинув». «Загинув», а не «двохсотий» — ​навіть і не замислюючись про це. Твоя мама кричить. Плаче.

— Як загинув? Як загинув?! Лєрочко, сонечко, скажи мені, що це неправда. Лєрочко…

Я слухаю її стогони — ​і дуже хочу розревітися. Але не можу. Тому — ​Господи, як це дико — ​просто вдаю, що схлипую:

— Це… це правда…

Я обіцяю їй привезти тебе додому і кладу слухавку. Вдягаю твою куртку, повністю застібаю комір, знову втикаюсь у нього носом і думаю, що скоро побачу тебе. І навіть торкнуся. Вже в морзі.

…Усю дорогу я сиджу поряд із тобою. Безкінечні траси. Коротка зупинка в Києві, аби ті, хто не зможе приїхати на похорон, теж встигли з тобою попрощатися. Розмиті вогні міст за вікнами. Кава на заправках, на одну з яких я виходжу у твоїй куртці. Хтось із наших сварить мене за це — ​дірки, кров, бруд, а навкруги люди… ну що ж ти?

— У моїй країні війна, — ​огризаюся.

25 ЛЮТОГО

… Люди, які ходять у кафе, поки ми розморожуємо хліб на буржуйці. Люди, які ходять у патріотичних футболках, поки ми йдемо на пост під кулями, по коліно в багнюці — ​брудні, мокрі, втомлені і давно не пафосні. Люди, відгороджені від війни стіною. Нічого такого.

…Уже вдома я взяла тебе, лежачого у труні, за руку. І побачила в твоїх руках свічечку. Тоненьку таку.

26 ЛЮТОГО

«Коли я вирядив їх і зачинив за собою двері, і погасив світло, виявилося, що все воно ні до чого. То було однаково, що прощатись із статуєю…» — ​описує смерть коханої жінки Ернест Хемінґвей у «Прощавай, зброє».

…Це той украй незручний момент, коли ти усвідомлюєш, що один із твоїх улюблених письменників направду не відчував того, про що писав.

За матеріалами сайту: http://texty.org.ua, книги Валерії Бурлакової «Життя P. S.» — ​Київ: «Темпора», 2016. 184 сторінки.

Тут подано кілька фрагментів із виданої документальної повісті Валерії Бурлакової «Життя P. S.». Кошти, отримані від продажу цієї книги, підуть на допомогу пораненим бійцям та їхнім родинам.

Валерія БУРЛАКОВА​.