«На фронті я зустріла коханого і друзів. У мирному житті, мабуть, настільки справжніх почуттів не буває», — каже Ольга Бенда.
«Льоша, розумієш, у мене немає лівої ноги?!» – «Ну і що? Тепер будемо повільніше прогулюватися»
На її руці — гасло «Ніколи не здавайся», вибите іспанською мовою. Вона впевнено крокує по мокрому від дощу асфальту. Джинси на лівій нозі підкочені, практично повністю оголюючи протез. Ольга Бенда, переживши важке поранення, зайнялася спортом і знайшла роботу до душі. А найголовніше — там, на війні, вона зустріла своє кохання. Справжнє…
Три року тому військовослужбовці 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Ольга Тарасевич та Олексій Бенда одружилися. Пара познайомилася на передовій, і коли Ользі осколком снаряда фактично розтрощило ногу, 26-річний Олексій невідлучно перебував поруч із коханою в госпіталі. Однак ця історія не лише про сильні й перевірені війною почуття. А й про велику любов до життя і бажання бути щасливими.
«Що я робила на фронті? Те, що добре вміла в мирному житті, — готувала»
— Справа зовсім не в тому, що хочу привернути до себе увагу перехожих, — Ольга показує на залізну ногу. — Просто мені так зручніше рухатися. Так, я стала інвалідом, але навчилась із цим жити. До того ж, рішення піти на фронт було свідомим.
Коли на Сході України почались бойові дії, вона мешкала у Вінниці. Незадовго до цього жінка розлучилась зі своїм першим чоловіком і залишилась одна з новонародженим сином на руках.
— Я не мала жодного передчуття, що може бути війна: вагітною намагалась якнайбільше думати про дитину, — розповідає Оля. — Але так сталося, що коли народила сина, в Україні було оголошено АТО, у новинах бачила, що діється на Донбасі. Останнім поштовхом, аби піти до армії, для мене стали слова колишнього чоловіка. Він сказав: «Якщо мене шукатимуть з військкомату, скажи, що не знаєш, де я, і не бачила мене дуже давно». Вирішила, якщо й інші чоловіки не можуть допомогти країні, то це зроблю я.
Тоді їй було лише 23. А синові — півтора рочки. Вона хотіла для нього кращого, безпечнішого життя, тому й підписала контракт із ЗСУ. Хоча розлука з маленьким, якого залишила на маму та бабусю, стала для неї справжнім випробуванням.
«Поправте, будь ласка, ліву ногу, — просила я медсестру. — Вона горить». Жінка подивилась на мене зі співчуттям і відкинула ковдру. Я довго плакала…
Після кількамісячного навчання Ольга опинилася у 72-й окремій механізованій бригаді. Уже в серпні 2016-го прибула в зону АТО, у жовтні розпочала службу в Авдіївці. Спершу серце стискалося від вибухів та пострілів, але вже за місяць до цього звикла. Старший солдат Ольга Бенда була кухаркою. Хлопці називали її «мамою».
— Що я робила на фронті? Те, що добре вміла в мирному житті, — готувала, — каже військова. — До служби в армії працювала в піцерії, хоч за освітою секретар-оператор поштового зв’язку. До речі, навчання закінчила з червоним дипломом, але працевлаштуватися на роботу за спеціальністю не змогла. В мої обов’язки входило смачно і вчасно годувати бійців. На сніданок були макарони з тушкованим м’ясом, омлет із ковбасою та сиром, багато домашніх закруток. Наварити 70 літрів борщу на обід, скажу вам, було не так і легко! Як і начистити 18-літрове відро картоплі на вечерю…
Витирав сльози і заплітав косу: «Головне, що ти вижила»
В Авдіївці бійці ночували в будинках, які покинули власники. У День матері, 14 травня 2017-го, о 6-й ранку почався обстріл.
— Перший снаряд вибухнув метрів за два-три від мого вікна, — говорить Ольга. — Мене підкинуло вибуховою хвилею до стелі. Ліжко заблокувало вихід із кімнати. У голові шуміло. Очі та рот засипало глиною. Прилетів другий снаряд, вибухнув приблизно за 20 сантиметрів від моєї лівої ноги. Врятувало ще те, що я згорнулась на підлозі клубочком, і осколки пролітали прямо наді мною. У голові промайнула думка: «Це кінець». Знепритомніла. Потім почула крик: «Олю, ти жива?». Хлопці мене витягли, наклали кровоспинний джгут. Я лежала у них на руках, просила: «Дайте води». Поїли з пляшки і відводили очі. Медики приїхали, коли обстріли трішки стихли. Мене довго не могли покласти на носилки, бо поранену ногу ніяк не вдавалось розігнути. Бійці допомагали лікарям, притримуючи відірвану її частину, і я бачила, як тремтіли у них руки.
Спершу дівчину доправили в лікарню Авдіївки. Потім відвезли у Покровськ.
— Прокинувшись після наркозу, я відчула жар у пораненій нозі і зраділа: врятували! «Поправте, будь ласка, ліву ногу, — просила я медсестру. — Вона горить». Жінка подивилась на мене зі співчуттям і відкинула ковдру. Я довго плакала… Пам’ятаю, подзвонила мамі: «Я в лікарні. У мене більше немає частинки ноги. Але це ж не страшно, правда?». Потім набрала Льошу, він знаходився на іншій позиції. Тоді ми вже зустрічалися п’ять місяців. Командир дав йому відпустку, і він приїхав у лікарню наступного дня. Годував мене з ложечки, витирав сльози, заплітав косу… «Головне, що ти вижила. Це справжнє диво, — говорив. — Ти повинна знати, що дуже мені потрібна». — «Льоша, у мене немає лівої ноги! Ти це розумієш?!» — «Ну і що? Просто тепер будемо повільніше прогулюватися».
У нас не було красивої і романтичної історії кохання. Просто сподобались одне одному і щоразу при зустрічі чомусь червоніли. Я вірила йому, але все одно сумнівалася, що він захоче пов’язати свою долю зі мною. Кому треба жінка-інвалід ще й з дитиною на додачу?
Невдовзі Ольгу доставили до Києва. Тоді вона вже до кінця зрозуміла, що сталося. Змирилася. Деякі її друзі перестали спілкуватися, коли почули, що в неї нема ноги. Хоч то ніякі й не друзі…
— Я перенесла п’ять операцій, — згадує жінка. — Розуміла, якщо хочу нормально жити, працювати, мушу опанувати себе і стати на ноги. Чи то ногу. Звикла до штучної опори, навчилася ходити, навіть бігати з протезом.
Якось Оля та Олексій у ювелірній крамниці купували сережки. Чоловік побачив обручки і спитав її: «Купуємо?» Дівчина погодилася, одразу пішли в рацс подавати заяву. Через місяць одружилися. Весілля було скромним. А замість медового місяця у теплих краях поїхали на гірськолижний курорт. Навіть на гору заввишки 1078 метрів Оля самостійно вийшла — на протезі й без милиць. Олексій турботливо ставиться до її сина, грається з ним, купує подарунки. «Ніяк не можу звикнути, що у мене тепер є дитина», — радіє сьогодні тато.
«Ніколи не здавайся. Це весь секрет»
Попри травму, Оля залишилася в ЗСУ.
— Я дуже переживала, бо ж знала, що жінку без ноги могли списати з військової служби, — говорить Ольга Бенда. — Однак не хотіла залишати армію. Звернулася до керівництва, тепер працюю у військовому комісаріаті Святошинського району. Паперова робота, діловодство, але мені подобається. Я хотіла бути хоча б маленькою частиною армії — і досі нею є! Це для мене важливо!
А ще вона отримала медаль у галузі захисту прав людини імені доктора Райнера Гільдебрандта і стала першою людиною з України, яка має цю нагороду. Перемогла у конкурсі краси «Miss Military Fantasy», який проходив серед військових. На Марафоні морської піхоти у США подолала 10 кілометрів на протезі.
— Мене також надзвичайно мотивує мій друг Вадим Свириденко, — говорить військова. — Він подзвонив мені вже через пів року після мого поранення і сказав, що пора, так би мовити, повертатися в стрій. І сьогодні, дивлячись, як я усміхаюсь, багато хто питає: «Олю, в чому твій секрет?». А знаєте, в чому? У мене є татуювання на лівій руці, яке зробила ще задовго до поранення. Там слова — «ніколи не здавайся». Це весь секрет. А ще я часто думаю про це «якби»… Пішла би знову служити в армію, знаючи, що все так повернеться? Безсумнівно! Нехай я втратила ногу на фронті. Зате багато що знайшла: зустріла коханого і вірних друзів. У мирному житті, мабуть, настільки справжніх почуттів не існує.
За матеріалами сайтів expres.onlinе, censor.net, radiosvoboda.org.
Власта КРИМСЬКА.
