Наталя однаково вправно складає і газети у сумку, і дрова — у котел.
«Наташ, то що – буде вже весна?»
Начальниці Чаруківського відділення «Укрпошти» Наталі Найчук доводиться відповідати й за піднебесні справи
Не з чуток знаю особливість українок — одночасно досконало робити безліч справ. Але, щоб виконувати адміністративні завдання, поштарювати, прибирати, не забувати пропалювати на роботі котел, шпортатися вдома, порати худобу, навчатися на водія і при цьому чудово виглядати, то треба вміти бути Жінкою
До Наталі Найчук, керівнички поштового відділення у селі Чаруків Луцького району, приїздимо на початку робочого дня, близько 11-ї. З-за столу підіймається гарна синьоока жінка. Дізнаюся, що пані Наталя мала би працювати вчителем молодших класів як випускниця педучилища. Але доля розсудила не так. «12 червня 2001 року – це мій перший день у статусі листоноші. Важко було, а тепер – як горішки лузати», – усміхається.
«12 червня 2001 року – це мій перший день у статусі листоноші. Важко було, а тепер – як горішки лузати», – усміхається.
Перериваємося, бо заходять відвідувачі: хтось хоче купити сірники, ще кілька зайшло за пенсією. Знайомлюся з чоловіком у черзі й питаю про пошту. Пан Микола відповідає: «Листоноша у нас така, як треба! Ми з нею без слів можемо спілкуватися». За хвилину — він уже з пенсією в руках. Наступний відвідувач, трохи молодший, заходить з питанням: «Наташ, то що — буде вже весна?». Щось купує, докидає, що вона мусить знати все, і вже на виході уточнює, чи не пора ще садити весняний часник. Наталя Найчук проводжає його усмішкою й пояснює, що тут, на пошті, люди справді затримуються, щоб обговорити місцеві новини: «Їм більш і збиратися ніде».
Головну листоношу в селі називають Наташа або Петрівна. А вона, хай і молода, таки заслужила на те «Петрівна», бо, маючи 43 роки, 19 працює з поштовою сумкою. «Що тільки та сумка не пережила, яка тільки напхана не була, і падала зі мною, а ще ж інші товари в торбах мушу тягати», — зітхає жінка і додає, що у «гарячі» дні три рази накладає її пресою. Опікується ж бо двома сотнями дворів у Чарукові. Ще, здається, недавно тут було два відділення, та одне закрили, а в тому, що лишили, скоротили одну з двох листонош. Єдина підлегла звільнилася, бо «на 3 тисячі спробуй виживи та ще й добре треба по селу находитися». Досі на 0,7 ставки охочого працювати нема.
Щоб не тягати сумки з поштою та «супутніми» товарами в руках, Наталя Найчук має велосипед і скутер. «Правда, останній зламався», — бідкається і висловлює надію, що може таки сільська рада виконає обіцянку купити від громади, то буде легше. За документами, жінка має три робочі дні на тиждень. Реальність інакша. У понеділок, середу й п’ятницю Наталя приймає людей у відділенні, а йдуть за пенсіями, щоб комунальні заплатити, телефон «заправити», щось з необхідного підкупити та й за газеткою. Каже, що дуже багато є писанини, різних звітів і рахунків, то, як не встигає, бере додому й у будень, й у суботу-неділю. Комп’ютером у відділенні й не пахне. У нібито її вихідні надходить свіжа преса — мусить складати сумку. Як не крути, роботи більше, ніж на двох, і більш як на три дні на тиждень. Її стіл промовисто закладений паперами, до яких ще й не торкалася, бо постійно є клієнти. «Пробачте за безлад. Я тут пишу, рахую і сама себе перевіряю. Звикла так, бо відчуваю велику відповідальність. Зараз на те є трохи менше часу, бо ж який обсяг роботи став! Все бігом робиш!» — кидає оком на своє «царство» Наталя Найчук. Вона має волонтерів, сина і чоловіка, які помагають поштарювати у свій вільний час. Добре, що й хата сусідить із поштовим відділенням.
Жінка каже, що трапляються й клієнти, які допікають, але вона ставиться до того по-філософськи: «Всяко буває… Привітних все одно більше».
«З людьми дуже подобається працювати! Є навіть такі, що пропонують рознести газети дорогою додому!» — хвалиться листоноша-начальниця. Ділиться, як приємно чути, що її чекають, висловлюють подяку й повагу. Особливо щиро радіють старші люди, як несе пенсію. Жінка каже, що трапляються й клієнти, які допікають, але вона ставиться до того по-філософськи: «Всяко буває… Привітних все одно більше». Запитую, як змінила її за 19 років робота? Каже: «Стала більш співчутливою: прийде людина і просить іноді в борг продуктів чи телефон поповнити. Іду назустріч, бо ж бачу, яке те життя, які пенсії…». Хоч, зауважує Наталя, в родині їй часто кажуть, щоби кидала «нервову» й низькооплачувану роботу. (Маючи 0,75 ставки як начальник відділення, отримує доплату за поштарювання, то виходить близько 5 тисяч). А вона ж — матеріально відповідальна особа, яка має справу з чималими грішми. За те, що прибирає відділення і палить дровами та торфобрикетом котел, не доплачують. «Іноді й хочеться заяву написати, але завтра шпари відійдуть і беруся за поштарську сумку», — Наталя знову додає своє улюблене «всяко буває» і усміхається… А тоді запитує, чи то себе, чи то того, хто думає, що у неї не робота, а пісня: «Якби нормальна зарплата, хіба ж я тримала б тих двох корів і свиней?»
Як має вільний час, Наталя читає про «всяко буває» у романах й історіях. Каже, що життєве її приваблює завжди. Відзначаю, що в неї гарні доглянуті руки — і чую: «Я ж працюю з людьми, не хочу бути, як та тьотя Мотя». Питаю про сім’ю, хоч уже побачила доньку, яка сяйнула «маминою» синьоокістю. Син навчається на зварювальника, а чоловік — в основному на заробітках за кордоном, щоб мали за що жити. Сімейний «стаж» Наталі — 23 роки. Якогось гарного вечора біля клубу попросилася до хлопця на мотоцикл: дуже кортіло покататися. З того моменту обрали один одного. Коли розповідає, що чоловік ні разу ще не поділив домашню роботу на свою і її, що допомагає в усьому, — то світиться: «Він уміє цінувати жінок: любить маму, аж трясеться за неї, і до мене так само ставиться».
«Було б добре розвозити пошту машиною. І як в Америці — кинув газетку за паркан — та й поїхав», — так звучить професійна мрія листоноші.
У дійсності вона паркує велосипед з важкими сумками біля якогось з 200 парканів і намагається вкласти газету, добре якщо у поштовий ящик, — часто в обрізану пластикову пляшку… Але Наталя Найчук недарма називає себе цілеспрямованою: зараз навчається на водійських курсах. Ділиться, що страшнувато, але водночас і задоволена, що наважилася спробувати свої сили в новій справі.
Тож може таке статися (помріймо й собі), що якогось дня, взявши до рук «Волинь», побачите на передовиці фото жінки з Чарукова за кермом автівки з написом «Укрпошта». Всяке ж буває!
