Листоноша не лише принесе газети, пенсію – їй можна ще й «душу вилити».
Подарував коханій дружині електроскутер, щоб швидше доставляла пошту
Такий суперпрезент від чоловіка одержала минулого літа на день народження Галина Колодій — листоноша із села Воєгоща Камінь-Каширського району
«Нізащо не поміняла б роботу листоноші на кабінетну»
Уже 22 роки Галина Яківна працює на пошті. А починалося її трудове життя з посади касира в конторі місцевого колгоспу імені Ілліча. Бухгалтерську професію здобувала дівчина у Смоленській області — в місті Єльня. Зараз уже й не пригадує, від кого почула про технікум, у який приймали без екзаменів. Певно, розповіли дівчата із Камінь-Каширщини, які там вчилися, — ось і вона, зовсім юна, ще з однією односельчанкою вирішила, що досить парту в школі протирати (після восьмого класу ще й у дев’ятий пішла в селі Ворокомле), і подалась у невідоме до цього міста. Стала студенткою. У 1983 році закінчила технікум із червоним дипломом. Як кращій випускниці пропонували їй роботу, пригадує, в дуже хорошому господарстві.
Могло скластися так, що й не повернулася б у рідне село, якби спокусилася доброю роботою. А коли б ще й заміж там вийшла, як це бувало з волинськими дівчатами, які на заробітках знаходили суджених, то й поготів. Коли про це зайшла мова, наша героїня, не роздумуючи, сказала:
— Не могло б… Мене дуже тягнуло в Україну, додому.
У червні 1983-го приїхала Галина у свою Воєгощу, і її відразу взяли на роботу. Чоловіка тут свого зустріла. Заміж вийшла. І 12 років працювала касиром у колгоспі з перервами на декретні відпустки, коли народжувалися сини. А їх у подружжя Колодіїв троє.
— Як третього мала народити, — розповідає жінка, — то вже на пошті працювала. Сюди й вернулася після відпустки по догляду за дитиною. Бухгалтерська робота мені подобалася, і, може, я б і не розраховувалася, якби колгосп не розвалився. Але зараз, більш як двадцять літ походивши з сумкою листоноші, нізащо не поміняла б свою нинішню роботу на якусь кабінетну. Це ж я ніби в інший світ потрапила, бо вже не з цифрами маю справу, а з людьми.
У Воєгощі — до двох тисяч населення. Дільниця, яку обслуговує Галина Яківна, велика. То зараз, як пригадує жінка, газет менше передплачують односельчани. А свого часу одної тільки «Волині» розносила більш як 200 примірників. Але й тепер в одну сумку ніяк не спакуєш пресу. Добре, що виручає чоловік, який уже на пенсії. Одну з вулиць він обов’язково обійде.
Отож, чоловік, знаючи не з чуток, яка нелегка праця листоноші, і побачивши, що велосипед, яким дружина курсує по селу, вже з’їздився, торік у липні подарував їй на день народження електроскутер. Тепер Галина Яківна може швидше добратися і до передплатників друкованих видань, і до старших людей, які пенсію чекають, чи в сім’ї, куди приносить «дитячі» гроші. А оскільки пошта вже давно стала ще й магазином, то листоношам треба план виконувати і з продажу товарів. І можна було б нарікати з приводу того, що коло обов’язків так розширилося, а наша героїня, сприймаючи реальність такою, як вона є, каже:
— І стараємося… Не лише пропонуємо людям товар, а й припрошуємо, щоб купили, бо від того, як спрацюємо, залежить, яку зарплатню одержимо. Відділення наше завжди було передовим — на першому місці в районі. І свого часу на дошці пошани в Луцьку, в обласній дирекції, портрет мій був.
«Люблю свою справу, люблю зустрічатися з людьми»
Галина Яківна як корінна жителька Воєгощі і раніше добре знала всіх мешканців. А тепер уже поіменно може їх назвати. А з приводу того, що найбільш цінує в своїй праці і ким, як переконалася за понад 20 літ, є листоноша на селі, вона сказала:
— Люблю свою роботу, люблю зустрічатися з людьми. І йду до них завжди з радістю, знаючи, що мене ждуть. Мало таких, кому байдуже, хто принесе газету, пенсію чи якийсь товар. В основному люди і поговорять, і посміються. Багато й таких із числа стареньких, хто просить: «Посидь, дитино, пару хвилин». То як не послухати? Ще й води принесу, коли бачу, що бабця нездужає, і спитаю, чи не треба хліба чи щось інше з продуктів купити. Дам номер мобілки, щоб за необхідності мені телефонувала.
Тож без перебільшення можна сказати, що до листоноші на селі ставляться як до соціального працівника, який і вислухає, і підтримає.
— Звичайно, щоб не відмахнутися байдуже від людини, — міркує Галина Яківна, — потрібен час. Мій чоловік так і каже: «Ти сидиш біля кожного, то й приходиш додому пізніше, як могла б». А я інакше не вмію. Ну як розвернешся й підеш, коли від тебе ще й новин чекають і зустрічають звичними словами: «Ну що там у селі чути?».
— А ще Галина Колодій — господиня хороша, — це вже завідувачка поштового відділення села Воєгоща Ніна Ковальчук додає до того, яка вона, наша героїня. — Помідори у неї найсмачніші – багато хто з односельчан купує. І часник — один із кращих в окрузі. А які у неї троянди ростуть, скільки вазонів у хаті! Не кажу вже про те, що я вдячна Галині Яківні за науку. З жовтня 2019 лише другий рік пішов, як я на цій посаді. Тож усе було незнайоме в новій роботі — вона мені багато що підказувала, бо ж уже має великий досвід поштовика.
Одне слово, не можна, розповідаючи про жінку-листоношу, бодай словом не сказати про те, що вона — ще й дружина, мама, бабуся, невістка і свекруха. Бог не дав Галині Яківні дочок — зате тепер має чотири внучки (у двох синів уже свої сім’ї). Чоловічій половині родини є кого вітати з 8 Березня.
… Шкода, що нинішньої пори квітник ще спить. Можна було тільки уявити, як буде гарно на обійсті Колодіїв, коли зацвітуть троянди — улюблені квіти господині, як вона сказала, її гордість. А ось розкішні вазони ми побачили. Як і рушники, вишиті жінкою.
— Чоловік, бувало, каже: «Якби втомилася на роботі, то б уже не вишивала». А для мене, повірте, це і є найкращий відпочинок.
