Ці газети Оксана Лук’янівна покладе у свою поштову скриньку, адже вона наша постійна читачка.
«Нема світла – нема інтернету, а газету я принесу… Навіть якщо кінь не проїде!»
8 історій про чарівних поштарівень до 8 Березня
Сьогодні у спеціальному додатку від нашої газети – «Листоноша Волині» – ми розкажемо про тих, хто двічі на тиждень або приблизно 15 разів на місяць за будь-якої погоди несе до читачів наші журналістські серця – газети «Волинь», «Читанку для всіх», «Так ніхто не кохав» і «Цікаву газету на вихідні». Розкажемо про Вас, шановні трудівниці-листоноші. Дякуємо за ту невидиму нитку Любові, яку протягнули між нами і передплатниками, і вже понад 80 років сприяєте нашому спілкуванню! Бажаємо і Вам постійно відчувати, що повертаєтесь додому не просто на вогник у вогні, а на вогник чийогось серця, яке б’ється для Вас. Тоді весна і 8 Березня триватиме цілорічно
«Нема світла – нема інтернету, а газету я принесу… Навіть якщо кінь не проїде!»
Буквально кількох хвилин розмови достатньо, щоб зрозуміти: з Оксаною Кузьмич, листоношею із села Борисковичі Горохівського району, можна сміливо йти в розвідку, бо ця мила і тиха на перший погляд пані здатна будь–кого заткнути за пояс
— Об’їжджаю 115 хат, але минаю багато пусток. Наприклад, на одному з маршрутів — лише 15 осель, а проїхати доводиться майже півтора кілометра, — розповідає Оксана Лук’янівна про улюблену роботу.
Вона справді її шанує, хоч у це і важко повірити з огляду на зарплату та умови праці у поштовому відділенні села Довгів.
— Люблю свою справу, мені подобається, що робочий день розпочинається не з 9.00, тому вранці є час господарство попорати. А вулиці у нас освітлюються, це заслуга нинішнього старости Сергія Киричука, бо до нього цього ніхто не робив. Ввечері сяду на велосипед і газети розвезу. Весь час між людьми. Як закриють пошту — не знаю, як звикну бути вдома, бо коли нема преси, аж трясе, так хочеться кудись поїхати.
Те, що паперова періодика поступово зникає, засмучує жінку, але водночас вона залишається відданим читачем і лобістом друкованих газет.
— Не переглянувши «Волині», спати не лягаю, в мене це видання на першому місці. А от телевізора може не бути. Я не одна така. Раніше молода листоноша іде десь на танці, а сусіди питають: «І чого ж вона нам тих газет не принесла, тож поруч проходила?». А нині вже мене так односельчани чекають. Тепер кажуть, що все йде до інтернету, а от була у нас буря, стовпа звалила, нема світла — нема мережі, а я пресу все ж принесу.
Оксана Кузьмич пишається своїми клієнтами, які без роботи її не залишать. Наприклад, односельчанин Петро Власюк передплачує 10 газет, а колишня вчителька Лариса Петрівна Мельник — аж 30.
— Не розумію листонош, які стверджують, що люди не читають преси. Думаю, вони з ними не працюють як слід. Я ж навіть товарів продала цього місяця майже на 6 тисяч гривень.
Не переглянувши «Волині», спати не лягаю, в мене це видання на першому місці.
«Працювати як слід» — це щоразу навантажувати на поштовий велосипед кілька сумок, долати десятки кілометрів і переконувати своїх односельців викласти кошти за періодику чи нехитрий крам. До речі, нині транспорт в Оксани Лук’янівни — «новий», три роки тому отримала його на роботі, чим дуже тішиться. Щоправда, не завжди двоколісний виручає.
— Добре, що цього року така зима, погода дала змогу ровером користуватися, а буває ж і дощ, і сніг. Я й конем їздила: сани в заметі застрягали, пішки йшла помочі просити, хлопці з села допомагали вибиратися.
А ще приміщення поштового відділення в селі не опалюється, жінка нещодавно перехворіла пневмонією, каже, що це не дивно з такими умовами праці.
— Образливо, що це майже не оплачується: і грошей багато возиш, і пресу, і товар, а отримуєш 2 тисячі гривень, ну невже це зарплата?
Щоправда, пані Оксана і не прагне великих статків, вважає, що найбільша цінність у житті — то здоров’я близьких. А про мільйонні доходи, як у високопосадовців, не мріє, «хоча б 5 тисяч гривень дали».
Про те, що листоноша заслуговує на значно більшу винагороду за свою працю, каже і начальник відділення поштового зв’язку в Довгові Світлана Павлюк.
— Якби так усі старалися, як Оксана, ми були б передовим відділенням. Вона має підхід до людей, не кожен так зможе. А як треба, то й кулаком по столі стукне. Мені цього не вистачає, — усміхається.
На пошті Оксана Кузьмич працює уже 12 літ, до цього була комірником у колгоспі, продавцем. Має освіту бухгалтера. Живе зараз удвох із чоловіком. Донька пішла у невістки, виховує двох діток, а син доглядає дворічного малюка. Мешкають із дружиною неподалік, за пів кілометра.
Цього року Оксана Лук’янівна відзначатиме ювілей — 50–ліття. Уся редакція «Волині» бажає, щоб наша постійна читачка підійшла до цієї дати у доброму здоров’ї і незмінно бадьорому настрої.
Леонід ОЛІЙНИК.
