Перемоги й нагороди, що принесли славу Волині та Україні.
Легендарний волинський мотогонщик і у свої 80 ще катається із вітерцем
Уперше чемпіоном України з мотоспорту Анатолій Буренко став у далекому 1957 році, коли йому виповнилося лише 17. Сьогодні у династії Буренків 4 майстри спорту: він, два сини і внук. А трофеїв назбиралося стільки, що чоловік мріє відкрити вдома власний музей
Чемпіон виховав 15 майстрів спорту, серед них — двох синів і внука
У його сокровенній кімнаті на полицях — неймовірне багатство професійних нагород. Допоки ми розмовляли, директор краєзнавчого музею попросив дозволу їх порахувати: 117 кубків, 75 медалей, понад сотня грамот та дипломів. І то ще не все: решта зібрані в ящиках, коробках — чекають слушної миті, коли здійснить свою мрію про відкриття власного музею в одній із кімнат. Відразу ж зауважу, що тут лише його відзнаки. А загалом у чемпіонській династії Буренків 4 майстри спорту: два сини, внук і глава родини — тож у кожного свої «трофеї».
Мрія стати мотогонщиком зародилася у нього ще в шкільні роки, коли, допомагаючи старшим мити транспорт, у нагороду отримував дозвіл прокататися на мотоциклі у них на очах. Закінчивши першу луцьку школу, без вагань зайнявся технікою. З тих пір спортивний клуб, тренувальна база стали місцем його постійної роботи. Адже існує незаперечне правило, що будь–який технічний вид спорту немислимий без щасливого союзу спортсмена та техніки, і мотоциклетний — не виняток. Завдяки наполегливості, любові до справи, бажанню долати перешкоди (важке життя київської родини, яка, рятуючись від голоду 1946–1947 років подалася на Волинь, назавжди вкарбувалося в його дитячу пам’ять), праця і лише праця, щоб вижити, чогось досягти — все це давало результати. Вже в 1957–му він отримав свою першу чемпіонську нагороду на першості України. У 17 літ юнак довів усім і найперше собі, що всі його зусилля й любов до техніки недаремні. Тому й так трепетно показує світлину щасливої миті нагороди, з якої усе починалося. А надто схожий юнак у шлемі, який дивиться з родинного плаката династії Буренків, що висить на стіні, — то його внук Андрій, який також успішно підкорює чемпіонські вершини. Загалом тренер Буренко виховав 15 майстрів спорту! Це, окрім синів Юрія та Ігоря Буренків і 21–річного внука Андрія Буренка, — Валерій Влащук, Олександр Касянчук, В’ячеслав Оропай, Юрій Загладько, Богдан Грищук, Олександр Мірецький, Дмитро Мугучий, Юрій Северин, Володимир Степанов, Сергій Касянчук. Було й дві дівчини — молдаванка Ольга Янчук і лучанка Венера Крендельова. Гордиться своїми вихованцями — їхні світлини зберігає в окремій папці, кожного характеризує по–батьківськи, і вони не забувають його. З 80–річним ювілеєм, який у лютому організували діти, привітали не лише волиняни й жителі міст України, телефонні дзвінки лунали також із Німеччини та Франції.
«Дружина у свої 60 на мотоциклі їздила. «Обережно — бабуся!» — такий номерний знак виготовив для неї»
— Мотоспорт — це моє життя! Він мене і виховав, і загартував! Дав можливість не лише проявити себе і принести славу Волині та Україні, а й багато побачити. Я по всьому Союзу поїздив, усі 15 республік дружно приймали й вітали українців. А нинішня війна — то не народи воюють, а політики.., — говорить чемпіон.
Усі мої перемоги бажані, бо завжди давав таку установку: я повинен вирвати перемогу в гонці!
Його слухати — не переслухати. Цікавий співрозмовник, з усіма ладить, усім допомагає, сусіди в нього найкращі, хоч минуло лише 12 років, як перебрався в Ківерці з Луцька.
— А як же інакше?! Я пам’ятаю різні часи: і як мерзлу картоплю їли після війни, і як млинці на воді мама готувала, щоб не вмерли, як у школу вже тут ходив босий взимку, а в коридорі взував коричневі парусинові туфлі, що приносив із собою, — розповідає Анатолій Костянтинович. — Пам’ятаю своїх перших наставників, яким мив мотоцикли, це — любителі Лізогубов і Баранов (згодом директор кооперативного технікуму). Я ж самоучка, вже потім навчався на курсах керівних працівників у Києві. У Луцькому ДТСААФ працював на вантажівці, скільки рейсів здійснив! А поміж тим — тренування, змагання… По автоспорту був у збірній України. Дві секції організував і тренував хлопців у ДТСААФ. Мали поламаний «Москвич–412», то я відремонтував і на ньому захищав честь України у 1975–му на зимовій спартакіаді СРСР. Мото– й автоспорт — це не лише чемпіонати, це ще й ремонт і зварювання транспорту, постійна праця… Мотоцикл, той, що в музейній кімнаті з манекеном, то я сам зробив для сина — він на ньому здобув чемпіонський титул і звання майстра спорту! Навіть коли маленьким ще ходив в садочок, я майстрував дитячий мопед із примітивним двигуном і син дивував малечу, що спостерігала за його їздою. Світлої пам’яті дружина у свої 60 на мотоциклі їздила, навіть брала участь у шоу байкерів. «Обережно — бабуся!» — такий номерний знак виготовив для неї.
Мотоцикліст з латинської — «той, що рухається на колесах». Для Анатолія Буренка це слово підходить якнайкраще, бо все його життя в постійному русі.
— Усі мої перемоги бажані, бо завжди давав таку установку: я повинен вирвати перемогу в гонці!
