Де б не працювала жінка — на вишивання завжди час знаходила.
«Моя дільниця – 16 кілометрів, але я люблю бути між людьми»
«Так життя склалося, що ще й листоношею довелося попрацювати», – ці слова почула від Лідії Дишко, яка порівняно недавно (в березні виповнюється сім років) влилася в невеличкий колектив поштового відділення села Ветли Любешівського району. Але в подальшій розмові стало ясно, що за цим «склалося» нема й краплі жалю. Навпаки, Лідії Петрівні ця, хоч і нелегка, робота з людьми й для людей припала до душі
«Те, про що я в юності мріяла, але не досягла, моя донька надолужила»
А почалася наша розмова тим, що жінка, довідавшись про мету нашого приїзду, сказала:
– Що про мене писати?.. Я вам краще дам адресу ветлівчанки, яка передплачує 11 періодичних видань, і серед них – не лише «Волинь», а й усі інші ваші видання. От про кого людям буде цікаво почитати...
Звичайно, за підказану адресу – подяка: до колишньої вчительки російської мови та літератури Ветлівської школи, а нині пенсіонерки Ірини Дишко ми при нагоді ще завітаємо, бо з такою шанувальницею – гріх не зустрітися. Але цього разу все-таки наше спілкування з листоношею – одною з посередників між газетою і читачами.
Тож як складалося життя жінки?
– У 1983 році я закінчила десятий клас, – розповідає Лідія Петрівна, – і хотіла вступити в педагогічний інститут – вчителькою мріяла стати. Не вийшло. Із села нікуди не поїхала й працювала в школі піонервожатою. Все-таки з дітьми.
У 1987-му заміж наша героїня вийшла за свого Леоніда. З ним же у школі й познайомилася – хлопець, який уже в армії відслужив (він на п’ять років старший від неї), заочно 9–10-й класи закінчував. Двоє діток у подружжя народилося – дочка Олеся й син Тарас. А потім, після 2000-го, і продавцем працювала, і на біржі як безробітна стояла. А сім літ тому, коли якраз не мала ніякої роботи, зайшла одного дня на пошту у своїх справах, а їй завідувачка запропонувала бути листоношею.
До речі, повертаючись мимохідь в розмові до того, що їй не вдалося стати вчителькою, жінка сказала:
– Те, про що я мріяла в юності, але не досягла, донька моя надолужила.
Олеся закінчила Волинський державний університет імені Лесі Українки і зараз викладає в Академії рекреаційних технологій. Вона – кандидат педагогічних наук, доцент.
Відчувалося, що Лідії Петрівні, як і кожній мамі, яка бачить продовження себе у своїх дітях, дуже приємно про це говорити. Це ж, як каже, 14 літ учили з чоловіком дочку й сина (він теж має вищу освіту), і ось – результат батьківських старань.
А щодо того, як сім років тому освоювала нову для себе справу листоноші, то Лідія Дишко каже:
– Більш-менш, звичайно, уявляла, які матиму обов’язки, але вже в перші дні побачила, яка то непроста робота. Особливо, коли одержала відразу для виплати таку суму грошей (не буду конкретизувати), якої зроду в руках не тримала. Страшнувато було, бо ж то відповідальність велика. Або таке: це зараз можу в каталог і не заглядати, коли оформляю передплату на якесь видання, бо вже напам’ять усі ціни знаю, а тоді, коли починала з азів, було зовсім по-іншому.
«Велосипед, який дістався мені від газети «Волинь», уже відпрацював своє, тож на власний пересіла»
Щоб доставити газети, пенсії, «дитячі» гроші і різний крам, треба, як сказала жінка, добре наїздитися. «Зачепившись» за це слово, розпитую, яку ж дільницю обслуговує Лідія Петрівна, і вона розповідає:
– Село наше велике, то й дільниця чимала. Підраховано, що 16 кілометрів вулиць і провулків треба об’їздити. Це цьогорічна зима без морозу й снігу – велосипед виручав. А бувало, замете надовго – місяців три мусиш тільки пішки ходити. Саме так було і в 2013-му, коли я прийшла на пошту. Ще в березні у снігах треба було копатися. Пригадую, коли мені було 50 років, то редакція «Волині» акцію проводила: хто з листонош набере поверх доведеного плану (був такий час, що друковані видання мали більшу увагу в нашій державі! – Авт.) 10 примірників, той матиме винагороду. Я тоді постаралася – і одержала велосипед. Але ж він уже відпрацював своє. Тож зараз власного експлуатую. Скільки він ще витримає, не знаю.
За сім літ роботи на пошті жінці уже здається, що завжди тут працювала.
За сім літ роботи на пошті жінці уже здається, що завжди тут працювала. У 2018-му вона стала пенсіонеркою (оскільки Любешівщина – в чорнобильській зоні, то треба було мати лише п’ятдесят два з половиною роки). І коли мова зайшла про те, чи не шкодує Лідія Петрівна, що ще й листоношею довелося працювати, то прозвучали ось ці слова:
– Раз уже на пенсії, а ще не йду з пошти, значить мені подобається моя робота.
Ясно, що й копійка ніколи не зайва. Але, судячи з почутого, крім грошей, є ще щось таке, що тримає жінку на роботі. І про це «щось» сама вона говорила:
– Ще не хочеться сісти в хаті і тільки домашніми клопотами жити. Здається, як піду на той заслужений відпочинок, то відразу й літ собі добавлю.Тим більш, що діти уже дорослі, а чоловік, який на пенсії, взяв на себе обов’язки по хазяйству, то чому б не працювати, не бути між людьми?
Наша героїня з тих листонош, які не лише досталяють передплатникам газети, журнали, а й читають їх. Приємно було почути відгуки жінки на публікації у «Волині», «Цікавій газеті». Щодо останньої, то, там, як сказала Лідія Петрівна, є й життєві історії, що викликають інтерес, і зразки вишивок, і різні кулінарні рецепти. Тож і, готуючи страви для частування на 8 Березня, можна до звичних у домашньому меню наїдків, наприклад сиру, запеченого у маслі, такого знаного на Поліссі, додати щось новеньке. У свято будуть вітання від чоловіка, дітей і подарунки. А стосовно того, що зазвичай одержує жінка від рідних людей, вона вважає, що головне – увага. А яким буде подарунок, то вже не має значення.
