«Баба листа написала в редакцію…»
Для душі
Баба листа написала в редакцію.
Баба туди не писала ще й разу…
Інші то слали якусь контрафакцію,
То нарікали на кривду й образу.
Інші — то про волошки, про жайворів
Чи про скаженого пса у сусіда…
Баба ж писала: «Простіть, уважаємі!
Людоньки добрі, найдіть мені діда!»
Ладно — жили б ми і славно, і справно,
Коб–то не вдарило діда дур–зілля,
Ми годовщину справляли недавно –
День золотого своєго весілля.
Люди зійшлися — чого б ще бажати!
Повеселилися трохи на святі…
Дід же як вийшов куму проводжати –
Так і понині — нема його в хаті.
Баба писала, що їй не до жарту.
Вислала й фото: «Оце він, гульвіса!
Ич закортілось старому азарту,
Ви ж подивіться — потилиця лиса!
Ви пропечатайте фото в газеті
Там, де порушник отой аліменщик!
Хай по району і скрізь по планеті
Знають, який він клятущий ізмєнщик!»
Баба писала благально і круто,
Баба писала — крутилась планета.
Десь тої миті зринала нескута
Драма кохання з–під ручки поета.
Десь помирали Ромео й Джульєтти,
Десь воздавала свій вирок Феміда,
Десь цілували портрети й букети,
Баба ж писала: «Найдіть мені діда!»
Вікна горіли, гойдалися хвилі,
І по крутім сторожкім небосхилі,
По накопиченім грізнім тротилі,
По металевій та атомній силі…
Серце жіноче розпеченим штриком,
Ніби палаючим слідом болліда,
Бабиним болем і бабиним криком:
«Людоньки добрі, найдіть мені діда!»
Ніч не сміялася юними зорями,
Як по редакціях юні завліти,
Ніч покривала рясними й прозорими
Чистими росами бабине літо…
Ніч розуміла слова горевиці,
Розпач у сивім волоссі розплетенім:
Стати самотнім у бабинім віці
Може страшніше, ніж смерть
у Джульєттинім…
Можна під старість до всякого
звикнути,
Та по землі нашій хто–ото віда:
Скільки бабів, що хотіли би крикнути:
«Людоньки добрі, найдіть мені діда!»
Словом зозулиним, прагнучи злету,
Гей понад Лету та гони Аїда,
Взяти і видихнуть прямо в газету,
прямо в планету і в груди поету:
«Людоньки добрі, найдіть мені діда!»
Станіслав ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ
