Сьогодні в сумках нема «супутніх» товарів, тож легше і листоноші, й велосипеду.
У селі поштарка – спеціаліст широкого профілю: і продавець, і психотерапевт, і консультант...
Зранку в четвер у Поворському відділенні поштового зв’язку, що на Ковельщині, всіх працівниць застали на робочих місцях: цього дня виходить найбільше газет і їх намагаються якнайшвидше доставити передплатникам. Аби зрозуміти, як ведеться жінкам–листоношам, напрошуємося у помічники
«Усе має бути точно, як у бухгалтера…»
Процес сортування друкованих видань, як виявилося, справа доволі марудна. Їх надходить понад 40 найменувань. Усе треба перелічити, записати у товстий зошит, який називається «ходовиком», простежити, аби співпала кількість примірників і кожен з них потрапив до свого читача. Поштарський «гросбух» — рукописний носій інформації, який свідчить, що смаки у жителів Поворська дуже різноманітні, комусь подобаються серйозні газети, а хтось полюбляє «рецепти» на різні випадки життя.
— Я сама зараз одержую лише «Сімейного порадника», бо читати великі аналітичні статті нема часу. А однією з найвірніших передплатників «Волині» є наша односельчанка Галина Кіндратівна Корніюк, заслужений лікар України, педіатр, нині вже пенсіонерка. І Надія Яківна Матящук — цієї газети прихильниця, весь комплект ваших видань виписує. Та й колишня листоноша Надія Володимирівна Бондарчук, їй двічі пощастило призи від «Волині» виграти, — розповідає, зосереджено розкладаючи газети, Світлана Кухарук, яка працює тут три роки.
На запитання, чи подобається їй робота, киває на сусідній стіл: «Якби погано було, то рідну сестру не привела б, щоб підмінила листоношу, яка нині у відпустці».
У Поворську працівники поштового відділення досвідчені. Валентина Омелюк 18 років трудиться, Оксана Книшук –10. А прикладом відданості професії для них є начальник відділення Світлана Мультон, яка після закінчення Київського коледжу зв’язку не шукала легшого хліба, а душею приросла до села, до людей.
Навіть коли чоловік після аварії в лікарні лежав, графіка не порушувала. Ніхто не повинен страждати від того, що в тебе якісь проблеми чи біда.
Відвідувачі потребують найрізноманітніших фінансових послуг, то ж начальниця — і банкір, і касир, і бухгалтер в одній особі. Звернула увагу, що молоді жителі села розраховуються за комунальні послуги переважно карткою, літнім іноді складно розібратися з платежами, їм потрібна допомога. А отже, необхідно бути «в курсі», як нараховуються субсидії, які є види пільг, допомог тощо. Робота з грішми відповідальна, але потрібно не тільки вміти їх рахувати, а й встигати одночасно давати роз’яснення, консультувати з різних питань.
— Звикла працювати в такому режимі. Якби мали комп’ютер, проплати б ішли швидше. Колись у селі була ощадкаса, то жителі звикли на місці одержувати такі послуги, — каже Світлана Василівна Мультон, приймаючи черговий переказ.
Її тезка — листоноша Світлана Василівна — тим часом уже дала лад газетам, вони акуратно складені у великій сумці. Думаю, приблизно до 10 кілограмів затягне. «Це для нас — не вага, — сміються жінки. — Ми торбами, що важать пів центнера, можемо велосипеди нав’ючити». Одночасно з періодикою вони, як і скрізь, возять людям різні товари. Можливо, через те, що місяць добігав кінця, а чи з нагоди нашого приїзду спробувати себе у ролі продавця не вийшло. І пенсій виплачувати не довелося. Виконували класичні функції листоноші — розносили листи і газети.
«Добре все вміти робити…»
— Почнемо з тих вулиць, де асфальт, бо шкода вашого взуття, — каже Світлана Василівна, прилаштовуючи сумку на велосипед.
Газети можна не заносити в будинок, на парканах як не поштові скриньки, то пластикові пляшки з–під мінералки з обрізаними «горлами», в яких паперові видання не розмокнуть від дощу. Інша справа — листи, але їх всього декілька, судячи з написів на конвертах, всі «казенного» походження: з якихось організацій чи установ. Приватних послань тепер ніхто не пише.
Світлана Кухарук працює на 0,6 оклада, каже, що повної «ставки» нема ні в кого. «Чистими» отримує за місяць 2500 гривень. Цікавлюся, чи багато набігає за реалізацію супутніх товарів? Виявляється, якщо продаси їх на 3 тисячі, то одержиш винагороду у 60 гривень. Дівчата стараються, біда тільки, що сумки не витримують, рвуться.
— Приходиш до стареньких самотніх людей, а вони радіють, що хтось у їхні двері постукав. Задоволені, коли їм до хати принесеш мила, цукерок, печива чи круп. А ще — хочуть поговорити, розпитують про сільські новини, своє щось розповідають. Часом і поспішаєш, а треба вислухати, — ділиться секретами професійної майстерності пані Світлана.
Листоноша, за її словами, мусить бути і продавцем, і психотерапевтом, і консультантом. Дорогою цікавлюся в перехожих, чи вчасно в селі доставляють газети. Скарг не почула. А жінка мою недовіру сприйняла ледь не з образою:
— Як привезуть періодику, я того ж дня мушу рознести. Навіть коли чоловік після аварії в лікарні лежав, графіка не порушувала. Ніхто не повинен страждати від того, що в тебе якісь проблеми чи біда…
Минаємо обійстя свекрухи Світлани Василівни, через кілька десятків метрів — і її дім. Будинок колись належав дідусеві, до якого щоліта приїжджала з Ковеля на канікули. Дід Петро вчив онуків і коня запрягати, і за плугом ходити, й сіно косити. І хлопці, й дівчата не байдикували, хіба увечері могли відпроситися до клубу. Там, на танцях, і зародилося їхнє із сусідським Степаном кохання. У 18 років Світлана вийшла заміж. Майже стільки ж літ і є жителькою Поворська. Вже й діти підросли, син — восьмикласник, дочка — студентка коледжу в Рівному.
— І я в сусідньому обласному центрі навчалася. За спеціальністю — реабілітолог. Трохи працювала у місцевій тублікарні, але скоротили. Знайти роботу в селі тяжко, а за фахом — взагалі нереально. Тому й пішла на пошту. Сподобалося, і графік влаштовував. Тримали раніше корову, була можливість вдома різну живність доглянути. Зараз у чоловіка нема здоров’я, тож довелося хазяйство звести. Але роботи в селі завжди вистачає. Зимою дров треба нарубати, грубки натопити, — розказує дорогою Світлана Василівна. — На мою думку, жінка все повинна вміти робити, бо у житті може скластися по–різному.
Не почули ми від сільської листоноші нарікань на труднощі, хоча праця поштовиків нелегка, вимагає різнобічних умінь і талантів, випробовує чималими фізичними навантаженнями. Не скаржились на долю й подруги Світлани Кухарук: привітні, веселі, красиві жінки, які йдуть до людей з радістю.
Галина СВІТЛІКОВСЬКА.
