Вона молиться, щоб вірус не поширився в Україні.
Лучанка Ольга БАТУРА: «У Нових Санжарах найбільше хотілося зняти маску»
Ця жінка одна з тих 45 наших співвітчизників, які мимохіть опинилися в епіцентрі теми «Готовність України протистояти коронавірусу». Їй разом з іншими дісталася добряча порція незгод і пригод. Спочатку хвилювалися через надто довгу підготовку літака для евакуації. Потім «переварювали» поведінку протестувальників із Полтавщини, куди приїхали на карантин. Врешті-решт були й гарні хвилювання: коли через довгих два тижні об’єднаним коронавірусом прилюдно тисли руки високопосадовці на чолі з Президентом України
Відверто скажу, вболівала за спокійний приїзд Ольги Батури додому у Луцьк. Бо хоч очевидно, що коронавірус «зайшов» до нас іншою дорогою (через туризм), але завжди чомусь є відсоток тих, хто таврує не розбираючись.
...Під час кількох попередніх інтерв’ю пройнялася симпатією до цієї молодої жінки, яка ні разу не поскаржилася, що замість спланованого життя мусить переживати неабияке випробування й навіть не «істерила» тоді, коли летіло каміння.
На щастя, Ольга Батура після рукостискань з «особливо важливими персонами» додому повернулася навіть із більшим комфортом, аніж думала. Розповідає, що у день завершення карантину до неї зателефонував Ігор Ващенюк, начальник обласного управління охорони здоров’я, і повідомив, що з Києва її забере автівка. «Наші, волинські, за що їм величезне дякую, приїхали за мною. Медсестра також була. Ми гарно добралися», — каже Ольга. Одразу ж ділиться думками, що спочатку кривилася, коли дізналася, що державні високопосадовці вирішили проводжати її й інших із Нових Санжар перед численними камерами ЗМІ. Їй здавалося, що це така ж шкідлива показуха, як і та, що супроводжувала повернення літака з Китаю.
Після карантину, каже, хотілося одного — зняти маски й додому. «Вже мене ті захисні засоби дістали! У нас же були найдовші 17 годин у масках під час перельоту. Потім ще 7 годин були в них, коли їхали автобусом, — розказує жінка і повертає розмову до рукостискань. — Таки добре, що й Зеленський, і головний санітарний лікар Ляшко на очах у всіх демонстрували, що ми здорові. Бо як їхали з Уханя і оце все закрутилося (з камінням), то вже й сама себе в якийсь момент стала боятися. Боялася! Боже, хоч би нічого справді не привезти! Але як врешті відкрили двері санаторію і кожному Ляшко потиснув руку, міністерка Скалецька з нами фотографувалася, то подумалося, що коли вже вони нічого не бояться, то ніхто не має боятися!». До слова, друзі, з якими Ольга Батура зустрілася у Луцьку, навіть після її «може, не будемо обійматися» тільки посміялися з того. Спокійно поводилися й односельчани батьків із Ратнівського району.
У нас були найдовші 17 годин у масках під час перельоту. Потім ще 7 годин були в них, коли їхали автобусом.
Здебільшого людей, аналізує лучанка, цікавить, чому ж вона сама вчасно не виїхала з Китаю. Батура каже, що ніхто просто не уявляє, як виглядає закрите місто, бо то не тільки ніхто не ходить на роботу, а ще й майже повністю не діє інфраструктура. Закрили й аеропорт. Польоти в Ухань і звідти можна було полічити на пальцях руки: тільки щодо державних питань і задля евакуації іноземців.
Запитую в Ольги, чи пригодилися їм настільні ігри, які возив у Нові Санжари один із луцьких підприємців. Вона з усмішкою згадує стіл для тенісу. Завдяки цьому, каже, навіть провели турнір. Правда, лікарі більше трьох разом збиратися не дозволяли. Та найбільше всіх розчулив учинок переселенців із Донбасу. Так назвалися люди, які привезли фрукти й чай. Казали, що дуже розуміють їх, бо підозрюють, що на евакуйованих готові скинути вину за коронавірус, як і на донбасівців багато хто покладає відповідальність за війну… Гостинці після каміння сприймалися по–особливому… Ольга згадує, що два дні не могла відійти від усвідомлення факту, що людина твоєї ж національності може підняти руку з каменем: «Каміння — це імідж країни. Як можна закликати сюди іноземців, якщо ви закидаєте своїх?».
Цікавлюся про раритетну футболку із написом про карантин, яку Ольга забрала на пам’ять. І несподівано чую: «А я у ній ходжу тепер вдома… Дивлюся новини, переживаю за Україну і молю Бога, щоб нас оминув коронавірус». Вона говорить, що головне, аби свідомо поводилися туристи, які повертаються в Україну, щоб нічого не приховували. Згадує, що в Ухані влада навіть оголошувала нагороду, аби люди повідомляли про нерозумних хворих, які лікуються вдома… У Китай жінка більше не збирається навіть за умови, якби усе стихло. Розповідає, що хоч і заробляла у дитсадках тисячу-півтори доларів на місяць за навчання китайських малят англійської, усе ж жилося незатишно. Дуже сердило, що китайці повсюди безцеремонно фотографувалися на її фоні. Ольга шукатиме роботу, пов’язану з викладанням. Нині переписується з тими, з ким звів її коронавірус у Китаї й Нових Санжарах. Усміхається, що група «Евакуація» у їхніх телефонах ще існує.
Додам, що цей неспокійний, пекучий, на щастя, з гарною кінцівкою фрагментик життєвої історії міг би дістатися будь–кому. Хотілося б, щоб розуміння цього допомагало нам залишатися людяними.
