Пан Анатолій сподівається знайти сліди Воротнікова.
Жахливий злочин, скоєний дільничним, хотіли списати на повстанців
Страшна кривава історія обростає новими подробицями, які вперше погодився оприлюднити нащадок закатованих волинян — Анатолій Парфенюк
У матеріалі за 6 лютого цього року «Міліціонер застрелив жінку й четверо дітей» (на фото) ми розповідали про трагедію великої родини із тодішнього села Ляхове, а нині Старосілля Павлівської ОТГ Іваничівського району. Завдяки Павліні Панило вдалося відновити картину злочину. Але архівний документ не дає відповіді на запитання: за що дільничний Воротніков із місцевими активістами вбили Варвару й чотирьох її діток. Замордовану сім’ю похоронили в одній величезній могилі. На хресті — металева табличка з шістьма іменами, одним прізвищем та написом: «Тут спочиває сім’я, котра загинула у 1944 році. Спіть, мої рідні, вічним сном. Цей останній дар від сім’ї Парфенюка Микити поставлений у 1981 році». Публікація закінчувалася зверненням до читачів «Волині» з проханням відгукнутися, якщо хтось може доповнити цю трагічну історію
Удень — мирні жителі, а вночі людей мордують
І того ж дня після виходу газети мені зателефонував чоловік із селища Іваничі. Ми домовилися про зустріч й відправилися у відрядження.
— Ця публікація дуже розтривожила мою душу, — розпочав розмову наш читач та передплатник 70-річний Анатолій Парфенюк. — Тому хотів би доповнити й розказати нові подробиці. Це ж історія нашої родини. Бо Павліна всього не могла знати. Я — син Микити, про якого ви згадуєте у статті. Він найстарший із шести дітей моїх діда Миколи й баби Варвари — 1925 року народження. Батько залишився живим, бо на момент трагедії служив у Червоній армії. Коли совєти сюди прийшли, то Микиту Парфенюка мобілізували. Ось таким він був у 1946 році, коли приїжджав у відпустку додому.
І наш співрозмовник показує старе фото з написом на звороті «Память крестным во время отпуска. 17.ХІ.46 по 3.ХІІ.46. Парфенюк Никита».
За словами пана Анатолія, батько і справді спочатку служив у Саратові в запасному полку. Оскільки юнак із Волині добре стріляв, то його перевели в снайперську роту. Коли у кінці 1944-го замордували всю родину, то він уже був у Німеччині. На похорон солдат не приїхав, але йому дали відпустку.
— Коли батько у військовій формі з траси йшов пішки в Ляхове, його зупинили знайомі хлопці-повстанці із сусідніх сіл: «Куди йдеш, Микита? Знаєш, хто побив твою сім’ю? Вони були з нами, пішли у ястребки. То вночі під виглядом бандерівців мордують людей, а вдень — мирні жителі». Повстанці кликали батька приєднатися до них, але він відмовився і його не зачепили. Відпустили ще й попередили: «Більше сюдою не ходи, бо натрапиш на чужих, то вони тебе уже живим не випустять», — продовжує Анатолій Микитович. — Тому я для себе зробив висновки, що цей злочин також хотіли зіпхнути на бандерівців. Виникає логічне питання: чого міліціонер з активістами прийшли до Парфенюків пізнього вечора, коли в селі люди вже лягали спати? Щоб ніхто їх не побачив, — пояснює наш співрозмовник.
Міліціонера-вбивцю перевели служити у Ковель?
Версія пана Анатолія цілком вписується у тодішню державну політику. Адже радянська влада збиралася у черговий раз заявити, що українські буржуазні націоналісти скоїли кривавий злочин — знищили мирну селянську родину червоноармійця, який на фронті воює проти фашистів. Але всі плани їм поламав Федька. Він тільки дивом врятувався. Кажуть, коли загорілася шопа і ястребки побачили переляканого хлопчака, який вискочив із хати, то кинулися його шукати. Але потім втекли, щоб їх не впізнали місцеві люди.
Ніхто того дільничного не покарав. Через пів року після трагедії наші люди, які їздили на базар, бачили його в Ковелі у формі капітана міліції.
Цікавлюся у пана Анатолія, чи нічого його тато не говорив про помсту за закатованих маму, братів і сестричку. Він зробив тривалу паузу, а тоді продовжив:
— Тих сільських активістів покарали повстанці. І було їх не четверо, як сказано в архівному документі, а більше. Це я чув таку версію, що нібито кількох вкинули у криницю, з якої ніхто з того часу не бере води. А от де вона знаходиться, то не знаю. Але це співпадає з розповіддю батька. Коли він був у відпустці, відразу після похорону, якраз хтось вбив кілька тих ястребків. То його ще викликали в Іваничі в НКВС й звинувачували у скоєному. Але не мали доказів, і тата після допиту відпустили.
На моє запитання про долю міліціонера Воротнікова Анатолій Микитович відповідає:
— Наскільки я знаю від батька, ніхто того дільничного не покарав. Через пів року після трагедії наші люди, які їздили на базар, бачили його в Ковелі у формі капітана міліції. Якщо вас справді так цікавить ця історія, то сліди Воротнікова треба шукати там.
Пан Анатолій розповідає, що з дитинства знав про цю трагедію, їздили з батьком на старе кладовище, де вони всі похоронені, регулярно прибирали могилу, поставили пам’ятник.
***
Завдяки вам, шановні читачі, ми продовжуємо розплутувати цю історію. Спільними зусиллями вдалося повернути із небуття страшну драму селянської сім’ї, замордованої міліціонером та активістами. З Волинського обласного архіву СБУ нам відповіли, що у них немає кримінальної справи міліціонера Воротнікова. Значить, ніхто його не судив за вбивство цілої родини. Тому знову сподіваємося на допомогу наших уважних та небайдужих читачів. Хотілося б більше дізнатися про головного ката, якого за такі «подвиги» могли і орденом нагородити. Може хтось знав капітана Воротнікова? Будемо вдячні за будь-яку інформацію.
