А на ювілеї Матвійович приговорював: «Питайте мене шось ще...»
І в 100 літ Степан Євпак із сумом каже ці слова: «З фронту у нашу Галузію з 80 чоловік повернулося лише 17…»
Степан Матвійович пройшов пішки з боями Прибалтику, Румунію, Югославію, Болгарію, Бельгію та Австрію й зустрів День Перемоги в Альпах
Звільняв Маневичі від німців
«Якось і самому не віриться, що ж то мені вже аж 100 років…» — посміхаючись, каже поважний ювіляр, який, не рахуючи військової служби в 1944–1946 рр., усе життя провів у рідному селі на Маневиччині. І лише останні два роки мешкає у доньки Валентини в Карасині. Як розповідають його рідні, у сімдесят літ дідусь Степан ще міг за раз скосити гектар сіна, а до 80–річчя не знав, що це таке, коли щось болить.
Три місяці пробув Степан Матвійович у партизанському загоні Олександра Сабурова.
— Дали мені винтовку, — згадує ветеран, — а до того я й не бачив, яка вона. Показали, як закладати патрони, як стріляти, і зразу ж треба було йти воювати в Маневичі (нині Прилісне), де тоді із двох гармат–«сорокап’яток» обстрілювали німців. Потім разом із партизанським загоном пішов на хутор Лоше, брав участь у боях за визволення Маневичів.
Після звільнення райцентру Степана Євпака призвали до армії й відправили на розподільний пункт у Луцьк, звідки після «учебки» він потрапив на фронт у Прибалтику. Далі було поранення у Литві в бою біля міста Каунас та лікування у Саратовському госпіталі. Фронтовик знову став у солдатський стрій, і, пройшовши пішки з боями Румунію, Югославію, Болгарію, Бельгію та Австрію, зустрів День Перемоги в Альпах.
Я ще на волах їздовим у колгоспі був. Ото робимо-робимо, урожай зібрали, на залізничну станцію в Маневичі відвезли, у вагонах хтозна-куди все відправили, а сам — що хоч їж…
— Якраз ми були в траншеях, коли німці, що розташувались навпроти нас, підняли білий прапор, — згадує дідусь Степан.
Повернувся додому, а у серпні 1945 року у складі протитанкового артилерійського полку був відправлений на місяць у Маньчжурію на радянсько–японську війну. Потім ще до 9 травня 1946–го служив у Хмельницькому.
— Довге життя прожив… Важко було і воювати, і в колгоспі працювати… — ділиться ветеран, який був найстаршим сином у багатодітній сім’ї. — Рано помер батько, а за ним — і мати, і я став годувальником для чотирьох молодших дітей.
На колгоспну косовицю не було змоги взяти й пляшку молока чи окраєць хліба
Степан Матвійович каже, що пішло на фронт із Галузії вісімдесят чоловіків, а повернулося лише сімнадцять. Село було понищене німцями, люди й поїсти не мали чого, а мусили задаремне ходити щодня тяжко працювати в колгосп. Згадує, що були часи, коли йшов на цілий день на колгоспну косовицю, а не мали з собою й пляшки молока чи окрайця хліба. Брав торбу, аби додому в ній принести хоч жменю трави…
— Я ще на волах їздовим у колгоспі був, — розповідає ювіляр, зауважуючи, що перші десятиліття колгоспної праці були найтяжчими в його долі. — Ото робимо–робимо, урожай зібрали, на залізничну станцію в Маневичі відвезли, у вагонах хтозна–куди все відправили, а сам — що хоч їж…
Нині Степан Євпак оточений турботою своїх рідних і на життя не нарікає. Дідусевий телефон, який він отримав ще в 2004 році від управління соцзахисту як ветеран війни, у день його 100–річчя аж розривався від дзвінків і побажань.
Охоче приймав ветеран війни вітання з ювілеєм від голови Прилісненської сільської ради Ігоря Терещенка та його заступника Олексія Гнатюка, голови районної організації ветеранів війни і праці Дмитра Фальковського, голови ветеранської організації Прилісного Михайла Романіка, в. о. старости Галузійського старостинського округу Івана Шпака та лісничого Галузійського лісництва Віктора Снітка, які бажали поважному імениннику та його родині — п’ятьом дітям, дев’ятьом онукам і шістьом правнукам — міцного здоров’я й усіх гараздів на довгі роки. Степан Матвійович сяяв від такої уваги до себе і радо ділився спогадами про пережите, раз по раз кажучи мені: «Питайте мене шось ще…».
Юлія МУЗИКА
