Зі Світланою чоловік познайомився перед пораненням і відразу зрозумів: вона його доля.
Всупереч вироку медиків «невиліковний» встав із коляски і робить упевнені кроки
Бойову травму Євген Саленко отримав ще у квітні 2015 року під Широкиним — осколок від снаряда, випущеного зі 152-міліметрової гармати-гаубиці, застряг у голові, а під час транспортування військовослужбовця сепаратисти обстріляли «швидку», тож він отримав ще й глибоке поранення в живіт. Медики запевняли: випадок безнадійний і якщо якась надія є, то тільки на Господа. І ось зараз, майже через п’ять років, у Клеванському госпіталі ветеранів війни, що на Рівненщині, боєць став на ноги. Увесь цей час надійною підтримкою й ангелом, який не опускає крил, була кохана
«Уже через три дні після знайомства запропонував Світлані стати моєю дружиною»
Уродженець Кременчука Євген Саленко пішов на війну добровольцем у 2014-му, записався у батальйон «Донбас». У цивільному житті займався висотними роботами, тож і позивний отримав Альпініст. До того ж усі обстріли проводив на даху, поруч зі своїми гранатометами. Їх мав чотири: аби не перенастроювати щоразу, а одразу працювати за секторами — бігав від одного АГС до іншого. Як виявилося, Євген був вправним агеесником: у дверний отвір на відстані 600–800 метрів влучав із другої гранати, перша була пристрілочна.
На початку 2015-го його підрозділ відправили на захист Маріуполя. На той момент Світлана Цикильок, яка ніяк не могла оговтатися після смерті чоловіка, повернулася в місто із заробітків. Її донька разом із подругами якось зустріла бійців і запросила посмакувати маминим зеленим борщем.
Коли боєць отримав важке поранення, то Світлана стала його янголом-охоронцем.
— Мені з першого погляду сподобалося оце чудо, — розповідає чоловік про жінку невеличкого зросту, яка ледве досягає його плеча. — Уже через три дні після знайомства я пообіцяв iз нею одружитися.
А коли боєць отримав важке поранення, то Світлана стала його янголом-охоронцем.
«Сєпари, дізнавшись, що у «швидкій» везуть пораненого мене, зробили з неї решето»
Альпініст отримав серйозну черепно-мозкову травму: осколок пошкодив п’ять сантиметрів лівої півкулі мозку — ділянки, яка відповідає за опорно-рухову систему. Під час транспортування військовослужбовця до Маріуполя для надання першої медичної допомоги машина потрапила під обстріл бойовиків, і Євгена поранили в живіт.
— В ефірі тоді вже передали, що Альпініст поранений. Сєпари добре знали мій позивний: у мене підтверджених 39 «двохсотих», крім поранених. Я їм дуже набрид зі своїм АГСом… І вони почали відриватися на мені. Я бачив потім на фото «швидку», якою мене везли, — дивуюся, як ми взагалі вижили… — зазначає боєць.
Світлана розшукала Євгена, як тільки дізналася, що поранений.
З Маріуполя бійця перевезли до Дніпропетровського госпіталю.
— У Дніпрі Женя два тижні пролежав у реанімації. Зв’язку з ним не було. Я щодня дзвонила, дізнавалася про його стан. А він був постійно стабільно важкий. Я розуміла, що щось не так, адже, їдучи з Маріуполя, він і за руку мене брав, і стискав її сильніше, коли я запитувала: «Женю, ти мене чуєш?» — розповідає Світлана. — Чому ж стабільно важкий? Чому не приходить до свідомості? Згодом я дізналася, що у Маріуполі в голові залишили «подарунок» — серветку з бетадином. У Дніпрі йому вчасно зробили повторну операцію, розкрили череп, все, що треба було, почистили.
«Весілля ми зіграли прямо в госпіталі»
І Світлана не витримала — зібралася в дорогу. Хоч не мала медичної освіти, але доглядати за хворими уміла — отримала досвід, коли їздила за кордон на заробітки. Хоч і знала, що до Євгена її не пустять, бо до нього можна було приходити тільки рідним. Та й сам військовослужбовець не хотів, щоб кохана бачила його таким безпорадним, бо коли вийшов із коми — у нього взагалі не працювали ні ноги, ні права рука.
— Світлана доглядала за мною майже пів року. Як назвати людину, яка робить таке з любові до ближнього? Дружина, мабуть, — каже Євген.
І пара вирішила одружитися. Весілля зіграли в Кременчуцькому госпіталі для ветеранів війни, де проходив реабілітацію боєць. На рушничок щастя Євген та Світлана стали в урочисто прикрашеній конференц-залі, пройшлися у дворі медзакладу і навіть випустили в небо білих голубів, символ миру. Гості, серед яких були побратими з батальйону «Донбас», волонтери, не стримували сліз. Саме добрим людям закохані завдячують чудово підготовленій та проведеній весільній церемонії — з піснями, короваєм і білим платтям… А от танців не влаштовували, грав оркестр. Наречений у цей важливий день, як належить військовому, одягнув камуфляжну форму, яку прикрашали чотири нагороди — хрест Національної гвардії, орден «Честь та воля», медалі «За оборону Маріуполя» і «За вірність Україні» I ступеня.
— Волонтери й співробітники госпіталю принесли в палату чотири сукні, я вибрала ту, яка найкраще сіла на мою мініатюрну фігуру. Обручки купували самі — поїхали в найближчий ювелірний магазин, але оскільки без пандуса на візку потрапити всередину не змогли, то продавчиня винесла нам перстені на вибір на вулицю, — пригадує Світлана.
«У Клевані Женя одразу сказав: «Нарешті ми вдома»
А далі розпочалася тривала боротьба за можливість оформлення військової пенсії, за нарахування бойових виплат, а головне за можливість стати на ноги. За рік свого перебування в різних госпіталях України Альпініст переніс 8 складних операцій. Та українські медики розводили руками, дивувалися, що військовослужбовець узагалі вижив.
— В інтернеті ми знайшли Інноваційний центр у селі Лосятин на Київщині, що спеціалізується на реабілітації після інсульту. У Євгена проблеми схожі, тож вирішили, що там допоможуть, — розповіла Світлана Цикильок, зазначивши: їм відразу повідомили, що лікування платне. — Практично всі процедури були на 1-му поверсі, а проживання — на 2-му. Аби спускати й піднімати Женю на візку, нам довелося найняти вантажника, який брав 50 гривень за один такий підйом. Але це було не найгірше: той чоловік якраз чесно відпрацьовував свої гроші. І до нього в нас претензій немає, як і до медсестер, котрі на совість виконували процедури. Є претензії до головного лікаря. Бо за кожну з процедур із нас вимагали неспівмірні суми. Згодом зрозуміли, що заклад — це лише ширма для викачування грошей, залишили його.
Сєпари добре знали мій позивний: у мене підтверджених 39 «двохсотих», крім поранених. Я їм дуже набрид зі своїм АГСом… І вони почали відриватися на мені. Я бачив потім на фото «швидку», якою мене везли, — дивуюся, як ми взагалі вижили...
Повірити, що Євген таки буде ходити, допомогли польські медики, бо вже під час першого курсу лікування його поставили на ноги. Після другого боєць пересувався з допомогою ходунків. А от перші кроки з милицею Альпініст зробив у Клеванському центрі реабілітації наслідків нейротравм, а з ними прийшла і надія, що він зможе ходити. Зараз чоловік уже пересувається без палички по коридору.
І якщо раніше боєць мріяв будь-що повернутися на фронт, то зараз разом із дружиною намагаються отримати шматок землі на Рівненщині, щоб збудувати власний будинок. Для Євгена це важливо, бо потребує постійної реабілітації, а лікування, яке надають у Рівненському госпіталі, цілком підходить, та й клімат тут досить сприятливий для бійця.
Тож поки сім’я знову воює з бюрократією, адже місцева влада каже, що спочатку виділяють ділянки місцевим, хоч за законом мають надавати всім громадянам України. А Євген сам уже зробив проєкт майбутньої оселі.— Коли ми приїхали в Клевань, дівчата зустріли з обіймами, а перше, що сказав Женя: «Нарешті ми вдома». Тут дуже хороші спеціалісти і медичний персонал. Люди не сидять, а постійно щось роблять, вони прагнуть вчитися, їздять, здобувають досвід лікування складних пацієнтів за кордоном, освоюють новітні методики, закуповують обладнання. Це дорогого варте. Тут дуже порядні люди, а ми відчуваємо себе як у сім’ї. Це теж дає лікувальний ефект, — каже Світлана Цикильок.А її чоловік, байкер зі стажем, обіцяє дружині після повного одужання осідлати залізних коней і показати незвідані куточки Батьківщини і навіть світу. Щоб нарешті за п’ять довгих років забути про лікарняні стіни і бюрократичні поневіряння.
