Розпусна вдовиця
(Фрагмент із поеми «Мандрівки серця»)
Вечір-мисливець
підстрелене сонце
несе у сірому ягдташі.
Тягнуться хмари — скривавлені крила –
по травах, по обрію, по душі…
Уже сутеніє. Туман каламутно
клубочиться в синіх ярах…
В такі хвилини мандрівникам смутно.
Здається далеким шлях.
І роси холодні. І втома нестерпна.
І стежка в село не пряма.
І плечі від ноші найлегшої терпнуть.
І на ніч притулку нема.
Заводить в село степова дорога.
Ні краю їй, ні межі.
Над нею — тини, перелази, пороги.
Та все чужі і чужі.
Іде Мандрівник. Іде, обминає…
І раптом спинився як стій.
У нього нічого свого немає.
Та він уже й сам не свій.
Ішов, не спіткнувся по цілому світу,
то й тут не спіткнеться, ачей…
Стоїть молодиця, як тихе літо,
не зводить з нього очей.
А очі у неї — такі тривожні,
і голос бринить — як струна:
— Скажи мені, хто ти, чудний подорожній? –
питає зненацька вона. —
Ти здалеку йдеш, ти, напевно, втомився,
ти ноги об камінь побив.
Зайшов би в хату, води напився.
Зайшов би в хату, спочив.
— Спасибі за ласку, за слово гостинне.
Я й справді йду вже давно.
А жінка стелить лляну скатертину
і ставить на стіл вино.
А брови у неї — такі шовкові!
Вуста у неї — такі малинові!
Руки у неї — такі тендітні!
Очі у неї — такі привітні!
І вся вона — як жаринка, глянув – і обпікся.
Е-е-е, поки не пізно, пора прощатись.
А то тут можна навіки зостатись.
Шапку узяв, почав її м’яти:
— Що ж, на добраніч, пора вирушати…
Пильно вона йому глянула в очі:
— Куди ж ти підеш супроти ночі?
— Куди завгодно, аби із двору.
Хіба не боїшся ти поговору?
— Сказати правду — вже не боюся,
Люди говорять, а я сміюся.
Бо в тому правди нема і крихти.
Як мені легко, щоб їм так дихати!
Рано я, рано зосталась вдовою,
та й попливла, як лист за водою.
Живу одна, живу, як черниця.
А люди кажуть — розпусна вдовиця.
Кажуть, гуляю, кажуть, чаклую,
кажуть, чужих чоловіків чарую.
Кажуть, хлопців із розуму зводжу.
Кажуть, любити щиро не можу.
Кажуть, горілку я п’ю, як воду.
Кажуть, я маю відьомську вроду.
Трохи до мене чорти не літають…
Все вони бачать! Все вони знають!
Тільки не бачать моєї муки,
як в самотині ламаю руки.
Що ж ти притих? Будеш спати на сіні.
Між нами будуть двері та сіни.
Та два пороги. Та клямка й засув.
Щоб я й тебе не зчарувала часом.
І засміялася гірко, невесело.
Вийшла у клуню. Свічку світила.
Постіль на сіні пахучім стелила.
Чистим ряденцем її накривала,
білу подушку на сон підбивала…
Та й побажала спокійно спати.
Та й повернулась — пішла до хати.
Грюкнули двері. І зачинились.
…Зорі крізь щілини в клуню дивились
поглядом тихим, далеким, глибоким:
— Холодно в ночі усім одиноким!
Холодно…
Холодно…
Холодно…
Холодно…
Ніч проминула. Нічого не снилось.
Ледве на світ благословилось, —
встала вдова, пирогів напекла,
Мандрівника до воріт провела.
До оболоні, до шляху в поле.
Ще й уклонилась:
— Щасти тобі, доле!
А сусідки на неї дивилися,
і плювалися, і хрестилися:
— Безсоромниця і розпутниця,
вже й не криється, шалапутниця,
Бач, відплив від берега човник…
Що не ніч, то новий полюбовник!
Ліна КОСТЕНКО, геніальна українська поетеса, якій сьогодні, 19 березня, виповнилося 90 літ
