11 гривень з першої студентської стипендії
19 березня Ліні Костенко виповнилося 90. Навіть попри тотальний наступ коронавірусу, ця подія точно не залишилася непоміченою українцями. В одному лишень фейсбуці чи не кожен другий пост того дня був присвячений Ліні Василівні. Абсолютно різні люди бажали ювілярці всіляких життєвих гараздів, а ще більше — просто цитували–цитували–цитували її приголомшливі поетичні рядки
Їй пощастило дожити до позначки, до якої великі поети в Україні зазвичай і не наближалися. Це при тому, що в усі часи Костенко була вкрай «колючою» і незручною для влади. І за СРСР (коли її хіба що до буцегарні не запроторили), і вже за Незалежності. Про відмову від звання Героя України і буцімто промовлене нею «Політичної біжутерії не ношу!» вже справжні легенди ходять.
А ще із творчістю Ліни Костенко в мене пов’язаний маленький особистий спогад. У вересні 1999–го я тільки розпочав навчання в Інституті журналістики. І ось на першій лекції з теорії літератури викладач Віталій Федорович Святовець (нині, на жаль, уже покійний) дістав зі своєї потрісканої дерматинової папки тоненьку книжечку й поринув у розповідь про неї.
…Це був роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко», який саме тоді — 1999–го — нарешті побачив світ у завершеному вигляді (хоча написала його авторка ще у 1966–1967 роках).
Того ж дня нам давали першу студентську стипендію — 17 гривень. Одержавши їх, я поїхав у книгарню «Знання» на Хрещатику, де й собі придбав «Берестечко». Навіть ціну пам’ятаю — 11 гривень.
Прочитав того ж вечора. А скільки разів повертався до тієї книжки… Бо ж про події середини XVII століття написано — а наче про наше сьогодення!
Ну, от чого варті хоча б ці рядки (колись я навіть процитував їх, ставлячи запитання тодішньому Голові Верховної Ради Володимирові Литвину під час його приїзду на «Козацькі могили» з нагоди чергової річниці битви під Берестечком):
Якби не ті заклепані гусари…
якби не зрадив хаповитий хан…
якби ж він був ощадніший на вдари,
мій кривдами рокований талан!
Якби не дощ… якби не ремст і розбрат,
якби хоч трохи глузду під чуби.
Якби старшини не пішли урозбрід…
якби, якби, якби, якби, якби!!!
А ось ці поетично–топонімічні фрагменти:
Поля й поля. Півонія і півень.
Дрімайлівка, Нехаївка, Сватки.
А де ж мої Немиринці і Гнівань,
Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!
Прочитав того ж вечора. А скільки разів повертався до тієї книжки… Бо ж про події середини XVII століття написано — а наче про наше сьогодення!
***
Он Димер — все димарики й домарики.
Сховалися, либонь, під хвартухи
Мар’янівкам, Мотронівкам, Варварівкам
Іваньки, Андруші і Явтухи.
Велика Глуша. Жаботин і Гадяч.
Тишки. Почали. Вовковиї. Стрий.
Куди не глянеш — Гайворон і Галич.
Чорнобиль, Чорнобай і Чорторий.
Але не була б Ліна Василівна Костенко Ліною Василівною Костенко, якби не завершила свій роман про трагічну історичну поразку українців так, як вона його завершила:
…Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.
