Все активніше говорять, що нинішня посада Арсена Авакова – не вершина його політичної діяльності.
Коронавірус здолаємо, і Крим колись повернемо, а ось Авакова — спробуй спекайся
З чого дивувався і чим переймався упродовж останнього часу доцент кафедри соціальних комунікацій Східноєвропейського національного університету Сергій ХОМІНСЬКИЙ
…з деяких особливостей кадрового складу нового Кабміну
Трохи більше місяця тому ми вшановували Небесну сотню. Серед розстріляних на Євромайдані Героїв були Мазуренко, Синенко, Черненко, Костенко, Саєнко, Храпаченко, Чміленко, Зубенко, Нечипоренко, Якубенко, Гриценко, Орленко…Не бракувало й носіїв українських прізвищ іншого типу: Брезденюк, Кіщук, Нечипорук, Прохорчук, Сердюк, Балюк, Бондарчук, Голоднюк, Городнюк, Мельничук, Опанасюк, Паращук, Тарасюк, Ткачук, Щербанюк, Сидорчук, Більчук…
Проте не одні лиш — енки, — єнки та — уки, — юки ціною власного життя виборювали тоді для неньки України краще майбутнє. Серед загиблих Героїв були й Бондарев, Васільцов, Захаров, Максимов, Наумов, Плеханов, Пасхалін, Трофимов, Корнєєв, Пантелєєв…Пам’ятаємо ми й жертовних громадян України Нігояна та Арутюняна. А також іноземців: білоруса Жизневського та грузинів Хурцію і Кіпіані… А нещодавно ми одержали черговий новий уряд. Далеко не перший від часів кровопролиття на Євромайдані, і вже другий за президентства Володимира Зеленського.
Серед нових урядовців є Резніков, Федоров, Немчінов, Чернишов. Ну, й, звісно, Аваков — куди ж без нього. Подейкують, що й Коростельову з Миловановим посади в новому складі Кабміну пропонували, але вони відмовилися. А ось — енка, — ука чи — юка серед затверджених 4 березня Верховною Радою урядовців — жодного.
Звісно, це просто збіг. Звичайнісінька випадковість. Зважати треба не на прізвище людини, а на її професіоналізм та морально–етичні якості. Та й Федоров може незрівнянно сильніше любити Україну, ніж Федоренко чи Федорчук. Все це так. Водночас, не полишає відчуття, що якось воно таки не так…
…з навколопандемічних перипетій
Коронавірус таки добряче струсонув цей світ. На жаль, уже очевидно: не оминула ця зараза й Україну. Поки наша пильна увага була прикута до «китайців» у Нових Санжарах, хвороба підступно вигулькнула в Чернівцях, куди потрапила з Італії. І на Полтавщині, і на Буковині спостерігалися елементи масової істерії у певної частини населення (які, вочевидь, уміло підігрівались — як зацікавленими у цьому особами, так і абсолютно непрофесійними діями нашої влади). Ну, а про Зоряну Скалецьку, кар’єра якої на посаді очільниці МОЗ добігла кінця під час перебування пані міністерки на обсервації, у нас вже мало не анекдоти складали…
А мені ще й згадалися не раз почуті розповіді про нашу родинну «обсервацію». Коли моєму дідусеві Миколі (народився восени 1914–го) було років 10–11, їхнім селом на Житомирщині ходив тиф. Хворіли цілими сім’ями.
Не пощастило й моїм прадідові Івану та прабабі Олександрі, які на той момент мали вже пів дюжини діток. Від лютої хвороби злягли всі, якимось дивом не зачепило лишень згаданого вище Миколку.
Це значною мірою неабияк рятувало ситуацію. Адже хворих на тиф сімей цілком виправдано остерігалися родичі та сусіди, бо ж можна було заввиграшки заразитися й принести цю біду до своєї хати. Хоча й напризволяще бідолах не кидали. Так, сестра моєї прабаби щодня приносила й лишала біля воріт горщик із харчами. А далі раду мусив давати Миколка: нагодувати усіх, поприбирати, попорати господарство, принести води…
Поки наша пильна увага була прикута до «китайців» у Нових Санжарах, хвороба підступно вигулькнула в Чернівцях, куди потрапила з Італії.
Коли ж у хаті скінчився хліб, хлопець під керівництвом лежачої матері взявся й за пекарську справу. Розчинив тісто, вимісив його, розтопив піч, сформував буханці… Лишень посадити їх лопатою у піч в малого ніяк не виходило — тож матері довелося, стиснувши зуби, таки змусити себе піднятися і зробити це самій.
А ще хвора рідня постійно просила пити. Тож Микола подавав спраглим воду, зачерпуючи її з відра мідною кружкою. З якої за потреби пив і сам…
На превеликий жаль, клятий тиф таки завдав сім’ї непоправних втрат: померли двоє старших дітей — Петро та Ніна…Решта таки якось вичуняли. У прадіда з прабабою, до речі, за кілька років знайшовся ще один хлопчик. А та мідна кружка, між іншим, згодом служила багато–багато років — навіть моя мама її застала.
До слова, я забув сказати, як склалася подальша доля мого діда Миколи. Дива не сталося — згодом він таки помер…Через 90 літ після описаних тут подій, влітку 2015–го, на 101–му році життя.
…з героїчного тральщика «Черкаси», який тепер став ще й фільмом
Кінострічку «Черкаси» встиг подивитися ще до карантину у нашому луцькому «Промені». На початок сеансу (обідньої пори в будній день — якраз мав «вікно» між парами) я був одним–єдиним глядачем у залі, проте хвилин за 10 підтягнулися троє хлопців–одинадцятикласників (то вже їх пізніше розпитав).
А фільм справді хороший. Абсолютно позбавлений приторного пафосу. Про честь і гідність. На тлі масової зради. Одним словом — про долю останнього українського корабля у Криму, командир якого зі ще кількома офіцерами та частиною команди попри все таки вирішив і наважився чинити справжній опір загарбникам.
Тоді як абсолютна більшість українських військових у Криму (а їх там було достатньо для повноцінної відсічі — і для цього їм не потрібен був ніякий «наказ із Києва»!) ганебно зрадили. Зрадили Батьківщину і свій народ, наплювавши на дану колись присягу.
Бо ж «работа та жє — а зарплата в чєтирє раза большє» і «нє будєм жє ми в братскій народ стрєлять» (це так розмірковував у фільмі за обідом один із офіцерів–зрадників). А тральщик «Черкаси» тримався до останнього. Зокрема, і за допомоги кримських татар, які, ризикуючи власним життям, постачали команді провізію та інші засоби для існування. І не просто тримався, а героїчно намагався вирватися із заблокованого Донузлава.
Зрештою, кацапня таки захопила «Черкаси». Проте за шість років потому у прокат вийшов класний фільм про подвиг тих хлопців. Та й без нього командиру тральщика Юрію Федашу та його підлеглим було і буде що розказати. І дітям, і внукам. І через шість років, і через 36.
А ось у тих — інших — не буде. Бо зрада військового — це ганьба на все життя. І ніяка зарплата «в чєтирє раза большє» тому не зарадить. Та найгірше, що й «новая Родіна» їх до скону насправді вважатиме ніякими не героями, а звичайнісінькими сученятами…
