Вовчі сльози і Бараняча радість (Алегорія не від лоха)

 Серед зими, коли вся овеча живність мирно жувала сіно, десь з–під даху (буревій перед тим тут пронісся), без тріску і звуку, мов безтілесна тінь, у кошару впав… вовк. Пружно приземлився перед отарою на всі чотири лапи. Проте ще за мить до того вона вчула вовчий дух, який, мов струмом, пронизав тіла. Стадо звично зайняло кругову оборону: голова до голови, а бандиту — ​глибоке презирство: хвостаті зади понаставляли — ​«На, викуси!» Лиш ватаг, хоч і його били дрижаки, все–таки погрозливо наставив роги, готуючись достойно зустріти останню хвилину. Кинув на ворога гнівний погляд і… від подиву щелепа відвисла, навіть бекнути не міг, труситися перестав.

Нібито таки він… віковічний душогубець. Але ж … білий увесь, мов ангел. Від кінчика хвоста до носа. І ніби у воду опущений. Ніякої тобі агресії. Геть, мов жебрак, ще й бідою якоюсь прибитий. Усівся на ясла з сіном, голову донизу, ніби чогось чекає. Мовчанка затягнулась, у шашличного стада навіть дрижаки почали зникати, від нетерплячки воно почало ворушитися: те страшне ніби не починається. Баран теж підвів голову і дивився на чудо, мов на нові ворота. Чудо теж підняло писок і… погляди їхні зустрілися.

Нібито таки він… віковічний душогубець. Але ж … білий увесь, мов ангел.

Баран, мов на рухомій телеекранній стрічці, прочитав невимовну тугу, печаль, покірність і бажання жити в мирі і дружбі. Він зітхнув, навіть пройнявся до бідолашного жалем. Нарешті безкрилий «ангел» обізвався винуватим зніченим голосом:

— Здрастуй, дорогий брате! Здрастуйте, любі сестри!..

Вся кошарна живність закліпала очима, здивовано почала підіймати голови: це до них??? Від кого чуємо таке?! Та то ж той самий м’ясожерець із сусіднього регіону, який погубив стільки невинних душ! Скільки зла вчинив, страждань заподіяв — ​ліку нема!

А було ж колись, а було! Коли мешканців їхнього регіону очолював лев, то вовчий регіон дрижав, як вони тепер. Бо ватагом там був баран. Вовки тоді почали шанобливо називати їх братами, собі все–таки надали статус «старшого брата», хоч він і народився пізніше від молодшого на 200 літ. Та що там, їм до брехні не звикати. Трохи пізніше й взаємопомічну угоду возз’єднанням двох братів нарекли.

Була для вовчого регіону серйозна небезпека. Ще трохи — ​і позбулись би сусіди живодерної влади, бо ж Мати–Січ ростила левенят. Головна вовчиця–імператриця послала для розорення осідку вільнолюбивих майже стотисячне вовче військо. Воно навряд чи справилось би із вчетверо меншим числом левенят, які вже згуртувались до бою. Та сталось неймовірне. Перемога прийшла зсередини осідку левенят. Мов діти, вони повірили одягнутому в ризи, з хрестом, агенту «тайної канцелярії» головної вовчиці: «Якщо проллється братська кров — ​кара Божа тяжка впаде на голову оборонців». І вони здалися. Задушили Матір–Січ власними руками. Вовки дощенту зруйнували, розграбували цей осідок вольності. Левенят — ​у кайдани, по тюрмах, а головного ватага, недосвідченого у шарлатанських вовчих обіцянках, кинули у підземний кам’яний мішок, де він у темноті провів 25 літ і відійшов у інший світ.

Ще й тепер знаходяться довірливі. Але ж вовк є вовк. Він народжений убивати, чинити розбій. Он злодюга знову взявся за нього. У наш час. Відгризає землі, хоч має свій неосяжний двір. Щоправда, одержує і по зубах. Сусіди зрідка проявляють стурбованість його агресією. Щоб не дуже голосно кричали, подає їм щедру руку, для наївних вживає вовчу дипломатію: це чубляться брати одного стада, а «іхтамнєт». У цій дипломатії вовк — ​ще той хитрюга! Куди там лису, який з переляку вскочив у першу–ліпшу бочку, став фарбованим і царем звірів.

Найкращим же видався досвід людини, дива природи — ​гібрида суперхижака, плазуна і хамелеона. От ускочив в одну бочку з політичною фарбою — ​ти червоний, в іншу — ​зелений, у третю — ​коричневий чи навіть у всіх кольорах райдуги. Вовк вибрав бочку з білою. Колір нейтральний, колір примирення навіть для злісних ворогів. Якби ж то це знав баран! Але ж барани історії не вивчають, навіть уроків із життя не роблять. Тоді б на генному рівні відчув ворога, хоч той і білий був.

Але ж що він говорить! Душа співає і тане! Баран нервово–радісно став переминатися з лапи на лапу, струсонув головою: може, вчулось?

— Ріднесенький братику! Ось тобі моя лапа — ​вічний мир і дружба! Невимовно соромно і болісно відчувати, що чинили ми вам, братам єдиноутробним. Ось стаю перед вами на коліна і прошу: пробачте провини наші тяжкі. Покуту за це ми добровільно вирішили нести. Всевовче віче рішило раз і назавше стати вегетаріанами і їсти лише траву, як і ви. Важко далась нам така ухвала. Але досить крові. Всі ми діти одної природи…

Стадо навіть дихати перестало. А речистий брат продовжував:

— До того ж повсюдно люди на нас полюють. Ховаємось де можем від смерті. Але найтяжче нести на собі моральний тягар, ходити з поганою славою розбійника і злодія. Хіба не бачите, що посивів я. Побілів не від доброго життя…

Овечки догідливо закивали головами:

— Бачимо…

Баран теж затряс густим кожушком, витрушуючи з тіла останні колючі крижинки страху. Тим часом вовцюра згріб лапою жмут сіна, підніс до носа. Смачно вдихнув:

— Як чудово пахне…

Баран на знак згоди кивнув головою. Сивий навіть поклав у рот дрібку сіна, пожував:

— Смачно… Уклінно дякую за гостину. Скріпимо обіймами наш союз…

У сивого з очей навіть прозорі сльозинки скотилися. У барана від радості забило дух, навперебій забекали овечки.

Він на генному рівні відчув ворога, хоч той і білий був.

Ой! У цю критично–історичну мить (таке буває) одна вишкірка вибігла зі стада:

— Не вірте! Брехун! Злодій! Душогуб проклятий! Памороки нам забиває!

Певно, в кожному стаді паршива вівця знайдеться. Барана аж затіпало. Не повертаючи голови, він хвицьнув ратицею в язикату морду.

— Заткнись, нещасна! Я що, лох? Всестадно обраний ватаг! Ти за мене теж голос віддала…

— Дурепою була! Забираю його…

— Цить, паршива! Завтра в кафе на шашлик підеш…

Баран завбачливо, бічним зором кинув у бік брата і полегшено зітхнув: той ніби не чув кинутої йому образи. Очі світились радістю.

— Братику, — ​звернувся вовк до овечого ватага, — ​останнє моє прохання. Нині зима. З харчами вельми сутужно. А у вас таке смачне сінце! Поділись трішки, брати мої на морозі голодні чекають на гостинець…

— Бе…

Ні, ні! Баран не бекнути хотів, а гостинно обійняти і запропонувати: «Бери, братику рідненький». Не встиг. Його міцно за шию страшною пащекою обійняв «старший брат». Овечки знов у куток. А сивий — ​до дверей, які розчинялись лише зсередини:

— Братки! Вечеря подана…

Поласували браття славно, міцно закріпили союз. Належно оцінили дипломатичний хист і спортивну підготовку свого ватага. Навіть пащеки сіном повитирали: Азіопа. Культура, однако…

Безперечно, дикий випадок не пройшов повз увагу демократичної європейської тваринної спільноти. Вона виявила найглибшу стурбованість і попередила винуватця, що він буде покараний. Адже порушено всі засади територіальної цілісності регіону, демократії і свободи. Той навіть не став шукати виправдань. Його вовчі апетити давно чекали цього моменту. Він не забув, що колись ця земля врятувала численні привабливі кошари від далекого родича, хоч і заплатила високу ціну. Тепер щита нема. А ватаги тих стад від ситості стали лінивими. Декого ж довелось підкупити.

Тайгова жадібна дика тьма вкрила загарбані землі, які вмить стали нагадувати поля після нашестя саранчі. Небавом у штаб–квартирі за столом Головнокомандувача НАТО сидів маленький лисий чоловічок (так, так, той самий сивий вовцюга). Самовдоволено посміхнувся і поставив підпис. Перед ним лежав Маніфест до світової спільноти: «От бєрєгов Камчаткі до бєрєгов Ла–Манша — ​зємлі вовєкі Racha. Ras–Pytin (Рас–Путін). Вєлікій Самодєржец Азіопскій і прочая, і прочая, і прочая». Реінкарнація, однако… І ніхто вже не висловлює глибокої стурбованості.

Лиш із Риму глаголить головний монах Азіопи, осіняє її хрестом: «Вовєкі слава Всєвишнєму за вєлікій дар побєди над супостатом. Нако­нєц, дорогіє братья, благодєнствіє, єдіномисліє «Русскаво міра» навєкі всєлілось в душах і сєрдцах ваших. Амінь!»

Андрій БОНДАРЧУК,
депутат Верховної Ради I скликання, Почесний громадянин Волині, Луцька і села Сереховичі Старовижівського району, письменник, журналіст.