Літо 2018-го. Останнє фото, на якому вони разом із сім’єю сина у повному складі.
За два роки вони відправили одне одному 600 листів (Фото)
Такою щедрою була переписка закоханих молодих людей — від їхньої першої зустрічі і до весілля. Впродовж тридцяти років подружжя Волощуків берегло пачки конвертів, як дорогу сімейну реліквію. А торік у вересні перед переїздом із Бердянська, що на Запоріжжі, до Луцька Григорій та Ірина вирішили зробити з них… вогнище — як символ початку нової сторінки свого життя
«Іра сподобалася мені з першого погляду»
Ми зустрілися із переселенцями зі Сходу України у будиночку, що в приватному секторі Луцька, який вони орендують. Колись, звичайно, про такий поворот у їхній долі й гадки не мали.
— Я родом із Житомирщини, — розповідає чоловік. — Але так склалося, що як пішов в армію у вісімнадцять років, то вже більше у своє рідне село не повернувся. Після строкової служив в органах КДБ у Москві. Це ж — серпень 1987 року, ще був Союз. А виявилося, все йшло до того, аби я зустрівся зі своєю майбутньою дружиною. Зі мною служив двоюрідний брат Іри. Коли він женився, то запросив і її на весілля. Там ми й познайомилися. Дівчина сподобалася мені з першого погляду…
На той час Ірина закінчила дев’ятий клас, мала лише шістнадцять літ. Через день після весілля дівчина поверталася у свій Бердянськ. Григорій провів її на вокзал. На прощання сказав: «Я до тебе приїду». Вона у відповідь усміхнулася, може, навіть сумніваючись у серйозності цих намірів. Але то були не просто слова. Через чотири дні одержала від хлопця листа, а 1 вересня він був у її рідному місті. Чоловік досі пам’ятає, як побачив десятикласницю — з білими бантами, у фартушку, коли вона після уроків прийшла додому. Батьки не дозволили Григорію, старшому від їхньої доньки на чотири роки, поселятися в готелі. Виділили йому кімнату в своїй квартирі з умовою: «Зустрічатися тільки тут, вдома».
— Я їх розумів, — каже наш герой, — Іра ще ж дитина була…
У листі й перше освідчення Григорія було. А в його посилці — тканина на сукню коханій на випускний після закінчення школи (це ж був час тотального дефіциту!) і перстеник — своєрідна пропозиція руки й серця.
А потім упродовж двох років Григорій ще декілька разів приїжджав у Бердянськ, Ірина — у Москву (коли батьки вже добре знали майбутнього зятя, то казали, що довіряють йому свою дочку). А в основному майбутнє подружжя переписувалося. Від знайомства до весілля зібралося, як згодом підрахували, 600 листів, що стали сімейною реліквією. Не в гаджетах, як тепер, а на папері ділилися молоді люди враженнями, переживаннями, мріяли про той день, коли нарешті будуть разом. У листі й перше освідчення Григорія було. А в його посилці — тканина на сукню коханій на випускний після закінчення школи (це ж був час тотального дефіциту!) і перстеник — своєрідна пропозиція руки й серця. Правда, до одруження минув ще один рік. Весілля Волощуків було у серпні 1989–го, коли дівчина вже навчалася в медичному коледжі.
«Ми вимолювали у Бога здоров’я своїм синам»
Після весілля наречений поїхав у Москву.
— До себе я не міг забрати Іру, бо жив у гуртожитку, а наймати житло нам було б не по кишені. Та й дружина вчилася. Як її зривати? Те, що я, маючи в Москві престижну на той час роботу, відразу написав рапорт на звільнення й вирішив переїхати у Бердянськ, визначилося значною мірою і моїм великим бажанням повернутися в Україну…
Чотири роки подружжя жило з батьками Ірини. А коли їхньому первістку Артемові йшов уже другий рік, то завдяки родинному обміну перебралися в своє житло…
Мені не раз доводилося розповідати про подружні пари, які покаялися, прийняли хрещення і завдяки цьому збороли свою згубну пристрасть — наркотичну чи алкогольну залежність. Цього разу ситуація інша: Ірина й Григорій прийшли до Бога, вимолюючи, як вони кажуть, здоров’я своїм синам. Перш старшому, Артемові, в якого якийсь час після народження були проблеми зі здоров’ям, а потім і молодшого — Сашка, котрий з’явився на світ через два роки після братика.
— Коли Сашкові було п’ять місяців, — жінка вертається спомином у минуле, — то йому зробили щеплення, і після цього наше життя круто помінялося. Через дві години після процедури ми вже були в реанімації. Синові поставили страшний діагноз «поствакцинний менінгоенцефаліт. Пів року перебували в інституті нейрохірургії в Києві. Була операція, дороговартісне лікування. А додому повернулися з повністю паралізованою дитиною.
Лікарі давали хлопчикові на життя декілька місяців. Він прожив майже п’ять років. Батьки боролися до останнього — продали, що могли, у борги залізли. Це було дуже важке випробування для молодої сім’ї. Саме тоді вони стали парафіянами церкви християн Віри євангельської «Фіміам»: перш Ірина, а через декілька років і Григорій. За їхніми словами, старший син Артем уже ріс у церкві. Він бачив, як страждає Саша, і якось у недільній школі, яку відвідував, попросив, щоб усі помолилися за його братика — «щоб йому ніколи більше не було боляче».
«Я хочу, як мама і тато: полюбити раз і на все життя»
— Ми, мабуть, — каже Ірина, — дуже часто розповідали історію свого кохання друзям, рідним. Артем чув, як мама й тато полюбили одне одного раз і на все життя, й казав, що і в нього так само буде. Коли ж зустрів свою майбутню дружину Катю, то наголошував: «Я не влюбився (за цим словом бачив щось швидкоминуще. — Авт.), а покохав». І одружився. Невістка стала нам як рідна донька. Внучка Орина з’явилася на світ. Наша велика втіха. Хоч Бог послав нам ще одне важке випробування — дівчинка, як виявиться, народилася з рідкісним захворюванням, потребує особливого догляду…
Як би там не було, після смерті Саші з часом життя Волощуків наладилося. І матеріально стало легше — з боргами розрахувалися. Григорій, який раніше працював водієм на перевізника, вже мав свій бізнес, теж пов’язаний із транспортом. Як каже подружжя, багатими ніколи не були, але те, що потрібне для життя, мали. Все змінилося, коли почалася війна. Вона ж була поряд. У Бердянську кожен житель «тривожний чемоданчик» тримав напоготові. Григорій став волонтером, а потім і помічником капелана. Із перших днів трагічних подій їздив на фронт, в окопи, возив необхідне бійцям.
Про те, аби покинути свій Бердянськ, подружжя Волощуків не думало, хоч бачили, що багато хто виїжджав подалі від війни. У цьому місті у них була квартира, робота, друзі. З ним пов’язана їхня любов, радощі всього життя і страждання. І все ж упала та остання крапля, яка переважила на шальках терезів, і вони зробили для себе висновок, що більше не зможуть жити в Бердянську. Цією болючою «краплею» стала смерть їхнього сина Артема — така раптова і нестерпно болюча: 23 грудня 2018 року обірвався тромб, і в одну мить забрав молоде життя. Як сказав згорьованим батькам лікар, навіть якби це сталося на порозі реанімаційного відділення, медики не зарадили б біді, бо смерть була миттєвою. Наші герої дякують Богу за те, що благословив їх теплими родинними стосунками. Після важких випробувань їхня любов, вважають, стала ще сильнішою. Вони цінують одне одного і ті почуття, які дають їм сили йти далі.
«Склали найнеобхідніше у свій бус і відправилися до Луцька»
Звичайно, не могло не зацікавити, чому саме такий вибір — чому до Луцька переїхали Волощуки? І тут ще одна історія, яка зіграла свою роль у такому повороті долі подружжя. Пов’язана вона з реабілітаційним центром для неповносправних «Агапе», який діє в селі Боратин Луцького району під опікою церкви «Фіміам».
— Про центр, кредо якого «Божа жертовна любов», — розповідає Ірина, — я дізналася з інтернету ще тоді, коли він був у планах його засновника, а згодом керівника Сергія Больчука. Потім усе складалося так, що, як центр запрацював, я тут побувала. Маючи середню й вищу медичну освіту, пройшла курси підвищення кваліфікації у школі фізіотерапії при «Агапе». Пригадую, буквально літала по поверхах з відчуттям, що саме в цьому закладі хотіла б працювати.
І настав день, коли їй запропонували роботу в центрі «Агапе». Жінка не відразу погодилася, бо ж, як казала, вона не сама — у неї є чоловік. Там запевняли, що і йому знайдеться чим зайнятися. Мине декілька місяців, і Волощуки обоє приїдуть у Боратин і спитають: «Ви нас ще запрошуєте?» Це і була їхня згода. А повернувшись у Бердянськ, почали готуватися до переїзду. Їх у цьому рішенні підтримала і невістка Катя, котра на той час перебралася з донькою на Київщину, у Бровари. Подружжя, як каже, вдячне їй, що не віддалилася від них після смерті Артема, — можуть спілкуватися з онукою, по можливості допомагати. Тож, продавши квартиру, бізнес, спакували найнеобхідніші речі у свій старенький бус і взяли курс на Луцьк.
А як же сімейна реліквія — ті 600 листів про кохання Волощуків? Завела про це мову, бо думала, що вдасться їх побачити. І тоді Ірина й Григорій розповіли, що перед від’їздом на Волинь вирішили зробити з них вогнище — як символ нової сторінки у своєму житті. На пам’ять залишився тільки фотофакт, який подружжя надало і для газетної публікації.
