«Марійка почала називати нас татом і мамою на другий день після того, як знайшла собі другий батьківський дім».
Тамара і Валерій КАШУБИ: «Хотіли взяти додому дівчинку-сироту і тут дізналися, що в неї є братик»
Найбільше, що вражає мене у людях, — це здатність до самопожертви. Ця чеснота легко «вмикається» у стосунках з дорогими людьми, бо сам Бог велів. А ось урізати свою «зону комфорту» заради чужого здатен не кожен. …Жінка, про яку йтиметься, зважилася дати дорогу своєму співчуттю до сиріт
Тамара Кашуба — родом із Ковеля, а мешкає у Рокинях Луцького району. Ми зустрілися у тамтешній Дитячій школі мистецтв, де вона навчає місцеву дітлашню співу та музиці. (Звісно, це ще було до карантину). З вигляду то миловидна інтелігентна жінка. Відчувається, що вона любить планувати й не боїться відповідальності. Саме про неї місцеві кажуть, що її сім’я незвичайна.
Як сталося так, що, маючи родинне щастя, доброго чоловіка, любиму роботу, шукала більшого? Пані Тамара каже, що усе почалося із соціальних роликів по телевізору. Вона дуже переймалася, коли чула звернення «нічиїх» дівчаток і хлопчиків до потенційних тат і мам. Врешті зважилася поговорити про це з чоловіком. Тим більше, їхні Валерій та Іринка уже навчалися у вишах і мешкала родина в гарному просторому будинку. Звісно, з ними батьки радилися. «Син сказав, що він не проти, бо й у Біблії написано, що сиротам треба допомагати. Дочка спершу не уявляла, що хтось ще буде ходити у нашій хаті. Та ми розказували, як важко випускникам інтернатів, що 70% з них, за статистикою, йде «поганою» дорогою і що ми можемо змінити чиєсь життя на краще», — пригадує жінка. На той час Тамарі Кашубі було 47, а чоловікові 53 роки.
Моя мрія, щоб діти в Україні не опинялися в інтернатах, як осиротіють. Хочеться, аби люди не боялися і брали їх у сім’ї.
…І незабаром вони познайомилися із названою дочкою … і не тільки з нею. Пані Тамара добре пам’ятає, як дев’ять літ тому у їхньому домі з’явилися 10-річна Марійка й 14-літній Віктор: «Ми хотіли взяти дівчинку, але, як почули, що у неї є братик, то подумали, що це, певно, дуже боляче, коли рідних розділяють… Важко було, бо ж діти немаленькі». Їхня рідна мама померла від невиліковної хвороби, і ніхто з чималенької родини не наважився взяти сиріт. Жінка згадує, як вразило її, що обоє були дуже худі, постійно голодні. Не може забути, як ховали під подушку хліб: «Чула, як вони прокидаються вночі, йдуть до холодильника. То їм казала: «Діти, не бійтеся, хочете — вставайте і їжте». Бо ж Марійка з Віктором нам розповіли, що часто засинали в інтернаті голодними, як старші хлопці залишали тільки суп чи борщ.
І Віктор, і Марійка на другий же день після переїзду в сім’ю стали називати прийомних батьків мамою і татом. (Хоча почули, що можуть на ім’я й по батькові). А ті навчали їх жити буквально: показували, як поводитися за столом, пояснювали, які вчинки неприпустимі.
Мама Тамара пам’ятає, як раділа, коли її Марійка захопилася читанням і як стримувала сміх, коли Вітя нехотя зізнався, що книги викликають у нього тільки сонливість. Ще перед очима — як садить з дітьми грядки, розповідає про кожну рослинку, ліпить вареники й крутить голубці. Каже, що приказувала спершу своїм, а потім і тим, які стали рідними: «Легше жити тому, хто уміє себе обслуговувати».
А ще ж мусили надолужувати прогалини в освіті. Навчання важко давалося обом, особливо Марії. Тамара Кашуба каже, що дуже вдячна за підтримку, терплячість усьому шкільному колективу, директору Івану Галалюку, завучу В’ячеславу Судимі, першій вчительці, класним керівникам, бо дуже бережно і турботливо ставилися до дітей. Озирається на ті роки: «Якби хтось відкрутив мою життєву відеоплівку назад, до моменту, коли разом із чоловіком Марійку й Вітю забирали з інтернату, то вчинили би так само. Дуже непросто було, але за 10 років ми дуже зріднилися. Не раз телефонує Вітя й питає: «Мам, щось треба допомогти?». Я вважаю, що ті, кого прихистиш у себе, — діти твої на все життя!».
Діти, не бійтеся, хочете — вставайте і їжте.
Нині прийомна сім’я у Кашуб юридично ще є: поки навчається Марійка. Дівчина обрала фах кухаря, а її брат працює будівельником в Україні й за кордоном. Та навіть коли папку з документами про них здадуть кудись в архів, обоє дорослих дітей знатимуть, що є дім у Рокинях, де їм раді як рідним.
А ще, як і раніше, бачитимуть життєву «планку»: їхня мама Тамара — тепер ще й депутат місцевої ради Княгининівської ОТГ. Проблемами громади люди довірили їй опікуватися після того, як вона успішно «повоювала» разом із іншими активістами проти спорудження в районі печі для спалювання відходів. Як людина зі світу мистецтва, Тамара Кашуба любить пісню, поезію, особливо Ліни Костенко, квіти. Радіє з того, що Княгининівська дитяча школа мистецтв, філія якої діє у Рокинях, об’єднала дійсно завзятих. Колишня голова ОТГ Олена Твердохліб, депутатський корпус, директор закладу Роман Березінський велику увагу приділяють культурі. Відтак оновили 40% музичних інструментів, купили меблі й плазмовий телевізор, щоб школярі селища знали, що таке опера й не тільки це. «Наші діти й в училища культури вступають, і в консерваторії — Львівську, Київську, є такі, що виступають у хорах по всьому світу», — пишається пані Тамара. Тоді якусь мить мовчить і додає: «Моя мрія, щоб діти в Україні не опинялися в інтернатах, як осиротіють. Хочеться, аби люди не боялися і брали їх у сім’ї. Бог бачить добрі справи».
