«Ой добре жити. Тільки втомилася вже».
102-річна Уляна ДЕЙНЕКА: «Дохтур давно казав, що житиму до ста літ, бо серце здорове маю»
Найстаріша мешканка села Видраниця Ратнівського району нещодавно зустріла 102–ліття. Уляна Борисівна на свої роки ще досить жвава, має добру пам’ять, але вже не чує. Вона говорить, що нині їй жити добре, бо є кому доглядати за нею — мешкає разом із сином та невісткою. Нелегка їй випала доля, але судився довгий вік
І недоїдала, і недосипала…
Уляна Борисівна вийшла заміж сімнадцятилітньою. Жила разом зі свекрами, у яких були ще діти, тож у маленькій хатині було затісно. Чоловік Уляни постарався і заготовив лісу на власну хату, та до її будівництва так і не приступив. Почалася війна, і Адам Дейнека залишив свою дружину, ще зовсім малих сина та доньку і пішов на фронт. З війни його так і не дочекалися: пропав безвісти. Навіть фотокарточки не залишилось. Уляна Борисівна сама ростила дітей, сама на ноги їх ставила — заміж більше так і не вийшла. З чоловіком у парі й десяти років не прожила, а у статусі вдови — сімдесят п’ять!
Син бабусі Іван Адамович та невістка Наталія Іванівна, розповідаючи про її життя, зазначають, що доля не балувала ювілярку, дуже важко їй жилося.
— У свекрів повна хата людей була: діти, внуки і їхні батьки, — розповідає Наталія Іванівна. — Уляна була за безплатну служницю, все в роботі і в роботі. Як ухопить зі стола картоплину, коли сім’я сідає вечеряти, то тільки й їжі було, а не вхопить — залишалась голодною. Недоїдала, недосипала. Ой, важко–важко їй жилося. Бувало, піде корови доїти, та й засне на стільчику біля них… Сама й хату вона будувала. Свекрові навіть заплатила за те, що допоміг, — чоловікові чоботи віддала. А батько рідний дав центнер зерна, аби те дерево, що ще до війни заготовили, порізати, інакше зогнило б.
— Коли ми перебралися жити у свою недобудовану хату, мама співала на радощах, хоч і боязко було, як впорається сама, без чоловічих рук. Але справилась, — пригадує Іван Адамович. — Сама й косила, і рубала, всієї чоловічої роботи навчилася. Свекруха у мами була вельми доброю. У свого чоловіка, мого діда, візьме тишком кусок сала та й принесе нам, щоб ніхто не бачив. Украде сокиру і дасть мамі, аби хутчій нарубала дров, поки свекра немає… Теперішні люди не зрозуміють колишнього життя.
З чоловіком у парі й десяти років не прожила, а у статусі вдови — сімдесят п’ять!
Уляна Борисівна важко працювала й у колгоспі. Підростали діти, вже й в армію випровадила сина, а коли повернувся, то подався навчатися на тракториста. Дочка стала вчителем. Потім невістка до хати прийшла, на її плечах нині догляд за бабусею.
За весь вік — один раз у лікарні
Бабуся, маючи сто два роки, на здоров’я не скаржиться. Рідні кажуть, ніколи й не жалілася, що щось їй болить. Поліартрит пальці повикручував, але старенька говорить, що болю не відчуває. А в лікарню потрапила, коли впала й вибила ключицю. Тоді медик, обстеживши її, сказав, що житиме до ста літ, бо серце здорове має. Як у воду дивився: бабуся не лише діждалася сторіччя, а й 102–гі іменини відсвяткувала.
Уляна Борисівна, незважаючи на свої літа, не хоче здаватися, не всидить на місці: на вулицю вийде, курям їсти дасть, віника візьме та й підмете. Собака — то її клопіт, сама його годує щодня.
А ще років сім тому то сама й в Ратне до дочки їздила, і картоплю садила, іншу роботу виконувала. До їжі бабуся не перебірлива. Але коли захоче поїсти, спитає, що зварили, сама наллє собі в тарілку і не хоче, щоб подавали їй. Не примхлива: пісне — то пісне, що є — те добре.
— Мамин тато та інші рідні також довго жили. Батько у 99 років помер. Вона із роду довгожителів, — каже Іван Адамович. — Мама все життя важко трудилася, все життя в русі. І не переживала ні за що, не брала до серця.
— Коли діти захворіють, я з розуму сходжу, цілу ніч біля них, — розповдає невістка. — А свекруха каже: «Чого ти над ними сидиш? Дав Бог віку — житимуть, не дав — умруть». Ніколи не переймалася. І не сварилася, не сердилася, не нервувала. Міцне здоров’я мала.
Бабуся і у 102 роки ще цікавиться, як хто живе, чим займається. А на запитання, як живеться їй, відповіла: «Ой добре. Тільки втомилася вже. Подумати лишень, стільки літ! А що жити, як є кому глядіти? А як нема, тоді не дай Бог такого довгого віку!»
Валентина БОРЗОВЕЦЬ.
