Заробітчанство – це завжди не від хорошого життя.
«Я повернулася додому… Навіщо?»
Раїса боялася їздити будь-куди. Навіть до райцентру їй важко було вибратися: дорога… Чи то кількість аварій, чи то кількість незнайомих людей лякали її. Тому коли після реформування фірми вона пів року пробула вдома без роботи і зрозуміла, що працювати потрібно їхати не в сусіднє село, а в сусідню державу, — її взяв відчай
Паніка ганяла Раїсу навколо власної хати то з граблями, то з городником, то з віником, але на душі від цього чистіше і спокійніше не стало. Чоловік Григорій то зникав кудись із дому на кілька діб або й тижнів, то знову повертався. Молодший син працював на постійній роботі, старший — якось епізодично, то там, то сям. Росли борги за квартиру, з одягом виручали подруги — їх четверо організувалось у такий собі «обмінник». Передавали одна одній ті речі, в яких уже самі не ходили з різних причин (з моди вийшло, стало мале і т. п.)
І все ж Раїса перемогла свої страхи і паніку. Зробила закордонний паспорт, через знайомих знайшла сезонну роботу в Польщі і поїхала. «Я ненадовго», — заспокоювала себе. «Ненадовго» перетворилося на 5 років. Пощастило з працедавцями. Запрошення їй робили спочатку піврічні, потім річне і останнє — на 3 роки. Швидко сплинув час, і вирішила Раїса, що пора повертатися додому, тим більше, син повідомив, що батько привів у хату «собі жінку».
У з’ясуванні стосунків промайнуло два місяці. Коли трохи заспокоїлися всі шторми, подумала Раїса про роботу. Але тут — новий сюрприз. За пів року їй мало виповнитися 55. Ця магічна цифра впливає на працедавців чудодійно: відразу почали розказувати про якісь такі обов’язки, які до роботи стосунку не мали, і закінчувалося все чемними фразами «Ви подумайте» і «Ми передзвонимо».
Але тут знайома порадила: «Йди в центр зайнятості, ти ж колись добре шила, тобі там точно допоможуть!».
Наостанок Раїса запитала про зарплату і… Холодний душ реальності дав їй зовсім інше розуміння ситуації: її тут ніхто не жде — ні вдома, ні в центрі зайнятості.
Оптимізм Раїси лопнув, як мильна булька, після перших трьох хвилин розмови.
— Отже, ви 5 років не працювали… Хочете підвищити кваліфікацію або кошти на підприємництво… Коштів, на жаль, уже нема — цього року поки що програма профінансована тільки на 30%. Підвищення кваліфікації на курсах пів року — вас влаштовує?
— Які пів року?! Мені потрібно вже!
— Ви подумайте. Підіть поки що за ось цими направленнями. Там вакансія ще відкрита.
А наостанок Раїса запитала про зарплату і… Холодний душ реальності дав їй зовсім інше розуміння ситуації: її тут ніхто не жде — ні вдома, ні в центрі зайнятості. Усвідомила, що в чужій країні почувала себе більш захищеною, в безпеці.
Задзвонив телефон. Пан Адам, ніби відчувши її тривогу, одразу після привітання запитав:
— Роботу вдома вже маєш? Чи можеш приїхати до нас?
— Мені вже як їхати, то надовго, — у безнадії відповіла Раїса.
— То й добре, — почула в трубці. — Зробимо карту побиту, а праця вже чекає тебе!
Два дні Раїса вичитувала про карту побиту, бо розуміла тільки те, що йдеться фактично про постійне проживання в Польщі, — тобто про повний переворот у житті. Цього вона не планувала. Однак господарі, в яких працювала минулі роки, запропонували повну підтримку в усіх питаннях: прописка, заява власника житла, дозвіл проживання іноземцю, житло, робота, харчування, страховка або страховий поліс.
І Раїса відважилася. Поїхала з біометричним паспортом, а після подачі документів на карту сталого побиту 8 місяців чекала рішення. Весь цей час працювала і жила у господарів, в паспорті мала лише спеціальний штамп, який давав їй право перебувати і працювати в Польщі.
Скільки сліз виплакала, хвилювань пережила Раїса, опановуючи мову, навчаючись на курсах офіс-менеджера, — тільки їй та Богові відомо. І ось — картка постійного проживання у неї в руках.
— Чи не простіше було вийти заміж і позбавити себе зайвих тривог? — підсміювалася при зустрічах землячка Лариса, яка одружилася з поляком і вже 15 років господарює разом із чоловіком у Польщі.
— Як кому вдається, — відмахується Раїса і біжить до роботи, якої у неї багато. А як вона хвацько водить різні авто: і легковик, і бус, і навіть трактор!
— У мене таке враження, що тут я по-справжньому вдома, — каже жінка. — Мені тут спокійно на душі. І немає сумнівів щодо того, навіщо я сюди повернулася.
Анастасія ПЕЦЕНЮК, дослідниця європейського заробітчанства
