Стати спортсменом — це не тільки першим прибігти чи припливти. Це мати таку силу волі, яка спонукає до руху і перемог.
Важкопоранений боєць АТО Андрій Бадарак мріє станцювати весільний танець із донькою
«Нерозумно померти від депресії чи алкоголю, коли на війні вижив»
На фронт потрапив із російських заробітків
Кожен крок Андрієві дається ще дуже важко. Спираючись на спеціальні ходунки, може пройти кілька десятків метрів. Самокритичний, він не вважає це якимось великим прогресом, а от лікарі радіють більше. Не приховують, що шанси чоловіка взагалі встати з візка дорівнювали нулю.
Ще кілька років тому Андрій був майстерним будівельником, мав свої бригади. Особливо йому вдавалися покрівельні роботи. Жив у Києві. Не раз їздив за кордон на заробітки. Такий спеціаліст завжди був нарозхват. Перед війною запросили попрацювати в Росію. Там побув усього кілька тижнів. В Україні почався Майдан. «Коли почув, як ці події висвітлює російське телебачення, волосся стало дибки. Одразу зібрав речі та повернувся, а згодом, як будь–який нормальний українець, зрозумів, що саме треба робити», — Андрій досі пам’ятає ті дні.
Він пішов добровольцем до збройних сил. Хотів у розвідку, бо колись там служив строкову. Чоловіка взяли без вагань. Фізично здоровий, молодий, свідомий того, куди йде, — такі хлопці потрібні завжди і скрізь, а тим паче на фронті. Це був 2015–й. Провоював трохи більш як півроку. Пройшов Золоте, Катеринівку, Широкине, Зайцеве. Навесні 2016–го біля Гнутового підірвався на міні: «Ми йшли і зачепили розтяжку. Перед падінням бачив, як загинув командир. У мене відібрало ноги. Отямився в лікарні. Від болю хотілося видертися на стіну. Єдине, що тоді не боліло, — забинтована на витяжці нога. «Слава Богу, хоч її не відчуваю», — подумав тоді, сподіваючись, що на неї досі діє знеболювальне. Навіть не здогадувався, що не відчуватиме кінцівок ще довго».
Хірург двічі повертав до життя
Чоловік довго лікувався у різних госпіталях, згодом потрапив у Клевань, що на Рівненщині. Тут діє Центр лікування і реабілітації наслідків нейротравми. Андрієві з пошматованим хребтом цей заклад був просто необхідним. Він і досі живе тут. Клевань називає майже рідним.
Коли почув, як ці події висвітлює російське телебачення, волосся стало дибки. Одразу зібрав речі та повернувся.
Лікування йшло важко. Окрім фізичних травм, давалися взнаки й моральні. Зізнається, що був закритим, неговірким. Боявся, що до «колясочника» ставитимуться, як до немічного, а йому, 40–річному чоловікові, цього не хотілося. Пригадує, що весь час, попри намагання лікарів допомогти, просто чекав, коли ж ці страждання нарешті закінчаться. Якось про таку байдужість дізнався хірург, який першим оперував Андрія після поранення і практично витягнув з того світу. «Він зателефонував і обурився, що я не ціную його працю і тих поранених, які чекали черги, поки він працював зі мною. Сказав, що мушу жити хоча б заради загиблого товариша, якому пощастило менше, ніж мені, — розповідає чоловік. — Я зрозумів: треба жити, треба щось робити, якось рухатися. Усвідомлював, що не буде, як показують у кіно: одного ранку прокинувся, встав і пішов. Чутливість ніг повернулася з болем. Постійним, нестерпним, але довгоочікуваним. Це змушує ще більше тренуватися, бо поки я в русі, нічого не болить».
Боявся, щоб Ігри нескорених не нашкодили
А тут ще й побратим із фронту Юрій Дмитренко підкинув ідею взяти участь у відборі на змагання для травмованих ветеранів. Він сам, втративши на війні ногу, торік привіз із Ігор нескорених дві срібні медалі. Запропонував товаришеві непростий вид спорту — плавання.
Спочатку Андрій побоювався через навантаження змарнувати прогрес у реабілітації або навіть погіршити свій стан. Лише коли начмед зробив висновок, що гірше точно не буде, погодився. Почалися тренування. Перші метри давалися важко. Тіло пам’ятало, як пливти здоровим. Раніше чоловік займався цим видом спорту 9 років.
Окрім плавання, змагатиметься й у веслуванні на тренажерах. Цікавить і стрільба з лука, але нема на чому тренуватися. Місце у госпіталі є, а от лука — жодного. Інструмента дуже чекають й інші травмовані хлопці, які лікуються в Клевані.
«Після оголошення складу національної збірної отримав стільки дзвінків підтримки і привітань, що стало соромно за перше бажання відмовитися. Друзі з батальйону телефонували, казали, що пишаються мною. Зрозумів: відступати нікуди», — розповідає «нескорений».
Наступне завдання — вальс із нареченою
Ігри мали відбутися у травні в Гаазі, що в Нідерландах. Їх, звісно, у зв’язку з коронавірусом перенесуть. Збільшиться час для підготовки. Андрій не хвилюється. Так, пливе ще не ідеально, але головне — пливе. І це не тільки фізичний рух, це рух уперед у всіх значеннях слова.
З ним до Гааги поїде 19–річна дочка Оксана. Вона навчається у столичному КПІ на спеціальності «Кібербезпека». Донька — найкращий татів мотиватор. Заради неї Андрій робить надзусилля у тренуваннях та реабілітації. Коли прийде час, вони разом обов’язково станцюють весільний танець. Усі передумови для цього є.
Фізичний терапевт Руслана Кухаревич, яка займається з ветераном, ділиться радісними новинами: «Людина навіть на ногах не трималася, а зараз ми ходимо. Це перша ціль пацієнта з будь–якою травмою. Головне, що в нього є бажання, а в нас є можливості з ним ходити».
Андрій сподівається, що його історія допоможе комусь із бійців, які теж зазнали травм: «Якщо вижив, треба чіплятися руками, ногами, зубами за життя. Нерозумно померти від депресії чи від алкоголю. Вже ж там вижив».
За матеріалами suspilne.media, mva.gov.ua, mil.gov.ua.
