Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України: «Життя іде і все без коректур»

Про її «життя без коректур» мимоволі згадала, коли прочитала у соцмережах, як хтось пропонує «2020 рік виключити і перепоставити, бо він із вірусом». Ось такий жарт на тему дня — відповідно до біди, яку ми переживаємо у зв’язку із коронавірусом. От би справді можна було натиснути чарівну кнопочку і перезавантажити якщо не весь рік, то принаймні нинішню весну. На жаль, так можна лише пофантазувати, а ось життя наше без чернеток — його не підправиш…

А хотілося б, бо ж карантин з його правилами й вимогами багато що поставив, як то кажуть, з ніг на голову. Хіба ж то нормально, що березень минув, а я впродовж цього місяця жодного разу не була у відрядженні?! Пригадую останню (чи крайню, як зараз люблять говорити) поїздку на Любешівщину, зокрема, у село Щитинь, яка була у лютому. Повертаючись ввечері до Луцька і знаючи, що на диктофоні записано чимало історій для майбутніх публікацій, припускала, що наступного разу, коли знову зберуся у дорогу, це вже буде весна. Тільки тоді ще ніхто не відав: весна прийде, що б там не сталося, бо ніякий коронавірус не може спинити колесо природи, ось тільки пандемія втисне нас в особливі рамки, і від відряджень на деякий час доведеться відмовитися. Залишається тільки пошкодувати, що березневої пори так і не довелося побувати на Поліссі. Адже це не лише не написані репортажі, а й втрачені враження.

В основному надія на те, що життя у своїй хаті, по суті — на природі, де нема натовпу, вбереже від злощасної інфекції.

Це ж не вдалося побачити перших лелек, які зазвичай повертаються із теплих країв у кінці другої декади першого весняного місяця. Як і «жнив» у березових гаях, де традиційно щороку лісівники заготовляють сік. Чи помилуватися галявиною, вкритою суцільним білим килимом анемон. Щоб хоч якось компенсувати цю втрату вражень, спускаюсь до вулиці Глушець, поряд з якою живу, де, знаю, уже цвітуть лісові фіалки, кульбаба, ще якісь квіточки, назва яких мені й не відома.

А ще такою компенсацією стала поїздка у моє Любче, що в Рожищенському районі. Якби не карантин, який наклав табу на пасажирські перевезення, я б у березні, як це буває кожного року, відкрила весняно-літній сезон і щотижня бувала б там. Та в ситуації, яка склалася нині, виручити може лише дочка, сівши за кермо автомобіля. І виручила. Минулої суботи ми були на своїй «фазенді», про життя-буття якої не потурбуєшся віртуально. Тут треба хоч час від часу бути, підтримувати сякий-такий порядок. А ось такої весняної пори настроюватися на те, чим село мене і тримає, не відпускаючи від себе, хоч уже майже півстоліття, як стала лучанкою: садити, сіяти, а за якийсь час придивлятися до рядочків, чи ж добре зійшло…

Побувавши у Любчі, не лише компенсувала враження від спілкування з природою, втрачені через незвичайність нинішньої коронавірусної весни, а й набралась трохи того оптимізму, з яким тут живуть люди, незважаючи на епідемію. Вони бідкаються, що автобус не ходить і якщо треба добратися в Рожище чи Луцьк, то треба видзвонювати, хто б то із знайомих підвіз (це турбує, зокрема, тих, хто працює в райцентрі). І нарікають на те, що захисні засоби навіть якби й хотіли мати, то на місці їх нема де купити. Хоч про захисні засоби, то вже так, до слова — сусідка, яка йшла дорогою і побачила, що в мене закрите обличчя, гукнула: «У нас у селі можна й без маски!». І справді їх ніхто тут не носить — хіба лиш продавці у магазинчиках. В основному надія на те, що життя у своїй хаті, по суті — на природі, де нема натовпу, вбереже від злощасної інфекції.

Люди працюють у полі — хтось уже посадив картоплю чи посіяв буряки, інший оре, готує поле для подальших робіт. Відчувається дух передвеликодніх турбот: одні порядкують на обійсті, інші підбілюють дерева у садку чи вибивають килими… А ще йдуть на кладовище, щоб прибрати після зими могили рідних.

2020 рік — високосний та ще й із загадковим, підступним вірусом, але його треба прожити таким, який він є. Іншого не буде…