«У Таїланді красиво, але вдома я лише тут»: про Матросів у Старосіллі знає кожен

Світлана Іванівна працює у сільській школі заступником директора і разом з тим навчає першачків. Щоразу, буваючи у Старосільській ЗОШ, я бачила її за стосами зошитів, але завжди усміхнену. Та вона зізналась, як насправді тяжко їй було, коли директор школи Анатолій Бричка пішов добровольцем на фронт. Переживала і за нього, і за те, щоб тут не підвести свого керівника.

 — «Матросам» можна довіряти, вони надійні, — усміхаючись, каже Анатолій Микитович. — І шкільний спортзал ми без них не збудували б.  І люди вони чудові. Ви би бачили їхню маму?! Маленька, худенька, а виховала дітей мужніми і сильними, працьовитими та чесними. Доля в неї така, хоч книжку пиши.

Примерзла спиною до стіни: у бараках було мінус сорок

… Марія Гордіївна пробудилася від того, що хтось сильно гримав у вікно. «Відкривай!» — ​чувся чоловічий голос із двору. Вона встала, відімкнула двері і в кімнату зайшли кілька незнайомих людей зі зброєю в руках…

Неповнолітнього сина Олексія засудили до 15 років ув’язнення за так звану позицію, яка була неугодна тодішнім властям.

У 1947 році радянська влада виселила у Сибір, а також і в Казахстан близько 27 тисяч родин із Західної України — ​серед них і сім’ю бабусі моєї героїні. Хоч тоді здавалось, що найстрашніше — ​це війна, і вона вже позаду.

— Коли в 1941-му в село прийшли німці, більшість людей повтікали до лісу, — ​розповідає Світлана Іванівна. — ​Діда, Павла Ярмолайовича, вбили просто на власному подвір’ї. Баба Марія сама залишилася з дітьми і згодом на неї чекало виселення в Сибір. Її неповнолітнього сина Олексія засудили до 15 років ув’язнення за так звану позицію, яка була неугодна тодішнім властям. Бабусю ж вивезли разом із двома дітьми в 1947-му: моєю мамою, якій тоді було дев’ять років, та її братом Іваном. Наймолодшого сина Гордія баба Марія залишила на Україні в тітки. Він був ще зовсім крихітним.

 Товарняки, переповнені вщент, їхали без зупинок. Маленький Іван та Тамара тулилися до матері. Вони були налякані. Велика кількість людей та клунки не залишали вільного місця у вагоні. Там не було ні віконець, ні нар.

— Вони приїхали в Прокоп’євськ Кемеровської області, де їх поселили в бараках і постригли, — ​говорить Світлана Мартинюк. — ​Одного ранку бабуся не змогла встати з ліжка, бо спиною примерзла до стіни. Тоді в бараці було до сорока градусів морозу. Відігрівали її гарячою водою. Працювала в училищі техпрацівницею, діти вчилися в школі. У чотирнадцять, приписавши собі два роки, мама пішла на роботу на фабрику гумового взуття, аби хоч якось зводити кінці з кінцями. А коли їй виповнилося вісімнадцять, захотіла побачити свою малу батьківщину, село, де народилася. Коли приїхала вдруге у Старосілля, познайомилася з татом і буквально за два місяці вони одружилися.

 -Батькова родинна історія не менш цікава, — продовжує пані Світлана. — Мій дідусь Микола Трохимович по татовій лінії початок Другої світової війни застав у Польщі, де проходив армійську службу. А коли повернувся додому у 1941-му, Німеччина вже напала на Україну. Потрапивши в полон, зумів втекти, але тяжка праця в неволі добряче його виснажила — ​при зрості близько двох метрів важив всього 47 кг. До речі, дід Микола народився у Гельсінкі у Фінляндії: прадід Трохим служив матросом і забрав на корабель й дружину. Звідси й пішла наша сільська кличка.

І вагітною грала у гандбол

Коли Світлана Іванівна говорить про свою бабусю, у її голосі відчувається ніжність і теплота. Велику роль у вихованні внуків відіграла Марія Гордіївна. З нею малеча вчила вірші, таблицю множення, вона постійно з ними спілкувалася.

— У підлітковому віці ми ходили в колгосп на тік, — ​згадує Світлана Мартинюк. — ​Йдучи з нічної зміни додому, наберемо в кишені зерна, то бабуся, як побачить, примусить назад віднести. Для нас усіх вона була ідеалом чесності, добропорядності і справедливості. Не нажила ніяких статків, але мала благородну вдачу.

 Повернулася у Старосілля аж через двадцять років. Тут Марія Гордіївна нарешті зібрала біля себе усіх своїх дітей: по амністії вийшов із тюрми старший син Олексій. У висланні вона думала хоч би рік «протягти», а Бог дав їй силу прожити до 82 років. Піклувалася про внуків, тішилася добрим зятем, допомагала доньці вести чимале господарство. Отак і працювали, не покладаючи рук.

— Мама у 49-річному віці залишилася вдовою: п’ятеро дітей вже мали свої сім’ї, а двоє ще були школярами, — ​каже Світлана Мартинюк. — ​Тато ж завжди мріяв, щоб ми отримали освіту. Він і поступати їздив із нами. Ми всі брали участь у різних спортивних змаганнях, та найбільше успіхів здобували у гандболі. Навіть коли вже була заміжня і завагітніла старшим сином, ще за колгосп виступала.

«Фізкультура в коридорі? Побудуємо дітям спортзал»

Тамару Павлівну ми застали за перебиранням картоплі, але згадувати пережите вона відмовилась. Сказала, мов відрізала: багато роботи. Отак, без перепочинку, працює щоденно — ​то у полі, то біля домівки по господарству. І все виглядає з далеких доріг дітей, внуків та правнуків. На Маневиччині живуть і працюють дві її доньки — ​Світлана і Людмила. Неспокійна ж і кипуча вдача середнього сина Юри завела його аж на Далекий Схід після понадстрокової служби в Німеччині. Військовий пенсіонер, побувавши на Курильському острові Ітуруп, побачив, як браконьєри потрошили рибу — ​червону ікру вибирали, а самі тушки викидали, вони й валялись на березі невеликих річок. Хотілось щось змінити, тому разом із друзями відкрив там свою фірму по переробці червоної риби, яка стала сімейною справою: згодом до нього приєдналися брати Володимир та Сергій, сестри Олена та Руслан із родинами. ООО «Континент» — ​ніби символічно — ​це три брати Оксенюки. А ще Юрій Іванович часто організовує для односельчан паломницькі поїздки. Мама з бабусею змалку привчали його до віри, ось він і підтримує село, в якому виріс. Відбудували місцевий храм, поставили нові купола. Першим його дарунком для рідної школи був комп’ютерний клас ще у 2008 році, допомагає також зі спортивним інвентарем, спонсорує поїздки учнів у Карпати.

На будівництво виділив 140 тисяч доларів

— Юра як приїжджає в село, то любить ходити стежками дитинства, — ​згадує Світлана Мартинюк. — ​Побачивши, що вчителька проводить фізкультуру в коридорі, прийшов до Анатолія Брички і каже: «Так не годиться. Давайте ми з вами побудуємо спортзал». Так і домовились: фірма дає гроші, а Микитович займається спорудженням закладу. У цьому є чимала заслуга і нашого директора, який пройнявся втіленням мрії дітей.

Майже 300 квадратних метрів площі і 8 метрів у висоту — ​для сільської школи мати таке приміщення — ​це круто. На його будівництво Юрій Іванович виділив 140 тисяч доларів. І для сім’ї старається. Мамі у Старосіллі побудував будинок. На місці звичної рідної домівки виріс сучасний двоповерховий котедж. І сьогодні у неї велика світла кімната, сучасні меблі, іконостас, де вона щоденно дякує Господу за прожиті роки і щиро просить здоров’я для своєї родини.

— Ми часто з мамою та сестрою гостюємо у наших рідних у різних країнах, бо доля їх порозкидала по світу, — ​каже вчителька із Старосілля. — ​Побачитись з ними дуже хочеться. Так шість років тому вперше потрапила в Таїланд, де живе старший брат Сергій. У нього часом зупиняється волинський тайбоксер Сергій Снитюк, приїжджаючи на змагання. Він — ​наш земляк, родом із Старосілля. Їздила і до Юри в Іспанію, купалася в Атлантичному океані (усміхається). Дочка брата Володимира переїхала до Австралії у Мельбурн, там має власну справу. Ось в цій країні я мрію побувати, може, десь уже на весіллі.

— У Таїланд їздила чотири рази, —  задумалась Світлана Мартинюк, поглядаючи через вікно. Саме на перерву вибігли учні. — ​Там добре, красиво, але вдома я лише тут. Поруч ось із цими дітьми.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.