Як я підпільно робив фото на Байконурі

24 березня 1993-го. Середа. Аеропорт «Бориспіль». За ініціативи Національного космічного агентства та потужного «Південмашу», звідки прийшов Леонід Кучма, група депутатів, конструкторів летить у Байконур. Літак ЯК‑40 є власністю цього заводу. Маршрут Київ — ​Ленінське. Космодромне місто в Казахстані, якого немає на жодній карті. Відстань 3300 кілометрів, у повітрі — ​4,5 години. Зголосились добровольці, близько 15 осіб. Для мене не побувати на такому загадковому об’єкті був би гріх. Завданням поїздки було вивчення можливості України бути й надалі космічною державою. Очолює нашу групу голова Комісії з питань нацбезпеки та оборони Валентин Леміш і керівник агентства Володимир Горбулін.

Ленінське, куди ми приземлились, дуже далеко від Байконура. Будинки майже всі на один копил — ​«хрущовки». Не дивно, бо споруджувався комсомольськими темпами в 1950-х роках. Поселились ми у готелі «Байконур». Мені з прес-секретарем агентства Едуардом Кузнецовим випав двомісний номер.

На ранок автобуси довго везуть нас до стартових майданчиків Байконура. Степ, знайомий мені з 1956 року, коли перебував на цілині. Такий же безмежний, здається, безкраїй, з клубками перекотиполя. Але тут він помережаний залізничними коліями, які ведуть від об’єкта до об’єкта. З вікон автобуса видно порожні солдатські вагончики, ще далі покинуті й підпалені «стройбатівцями» казарми — ​сліди солдатського бунту.

За територією Байконур — ​невелика європейська держава, взаємопов’язаний комплекс споруд. Усе зберігалося у суворій таємниці. 

Уява малювала Байконур одним зі стартових майданчиків, звідки злетів перший космонавт Юрій Гагарін, а за ним — ​багато інших. Та коли ми об’їхали кілька об’єктів, побували на кількох стартових майданчиках, у монтажно-випробувальному цеху ремонтного комплексу «Енергія» — ​«Буран», у підземних ходах сполучення, спостережному пункті тощо, це не могло не вразити. І то лише невелика частина того, що називається космодромом. За територією Байконур — ​невелика європейська держава, взаємопов’язаний комплекс споруд. Усе зберігалося у суворій таємниці. Конструктор знаменитої СС‑18 Станіслав Ус розповів про цікавий випадок: коли він одного разу забув у поїзді папку, весь КДБ Союзу поставили на вуха. Ту «Сатану» ми побачили в шахті, коли полковник відчинив величезний люк. Я схопився за фотоапарат, але він попередив: «Запрєщєно».

Та все-таки нам вдалось побачити транспортування до стартового майданчика ракети-носія і супутника. Потайки, з-під розстебнутого плаща, мені вдалось зафіксувати на фотоплівку це вражаюче видовище. Величезного, начиненого електронікою, приладами, монстра доставили на чотирьох спеціальних залізничних платформах. А монтажно-складальний цех і сам ракетний корпус «Енергія» — ​це фантастика. До пілотської кабіни висота 9-поверхівки, людей туди доставляє ліфт. Із корпусу «Енергії» на висоті 100 км стартує літак, який після програми польоту приземляється в заданому районі. Незабутнє видовище — ​старт космічної ракети-носія «Зеніт», сконструйованої в Україні. Щоправда, спостережний пункт, звідки ми дивилися на її старт, розташований на віддалі трьох кілометрів.

І то не випадково. Заходи безпеки абсолютно не зайві. Звичайно, раніше обмежене коло людей знало про трагедії Байконуру. 24 жовтня 1960 року під час підготовки до запуску першої міжконтинентальної стратегічної ракети СС‑7 відбувся спонтанний запуск двигунів другого ступеня. Аварія не є випадковістю. Це закономірність комуністичних реалій. Адже наближалось найбільше тоді свято — ​7 листопада, день так званої Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Треба було його «ознаменувати» успіхами у зміцненні обороноздатності СРСР. У процесі підготовки виявили неполадки і поспіхом стали їх усувати. Найголовніше — ​треба було злити пальне. Але це зайняло б немало дорогоцінного часу, тому вирішили знехтувати вимогою.

За територією Байконур — ​невелика європейська держава, взаємопов’язаний комплекс споруд. Усе зберігалося у суворій таємниці.

І ось настає урочистий і відповідальний момент: запуск двигуна, а через 15 хвилин — ​пуск. Та запуск відбувся передчасно, якраз за 15 хвилин до старту. Страшенної сили вибух сколихнув землю, струсонув атмосферу. Ознаменувати свято грандіозним успіхом не вийшло. Трагедію суворо засекретили. Пам’ятаю, в «Правдє» лиш було повідомлення про загибель в автоаварії першого командувача ракетних військ стратегічного призначення маршала СРСР Митрофана Нєдєліна та урочистий похорон його праху в кремлівській стіні, де спочивають кремовані останки визначних людей Союзу.

Та насправді навряд чи в урні були його останки. Як розповідали очевидці цих подій, плавився метал, бетон, земля, вибух був настільки потужним, що забрав життя більше ста чоловік. Люди спалахували, мов факели, було багато обпечених, поранених. Командувача дуже ретельно шукали, та марно, бо все навкруги було розкидано страшною силою, спопеліло. Вдалося натрапити лише на оплавлену Золоту Зірку Героя і шматок маршальського погона.

 Винних не знайшли і не шукали, мабуть, всі вони загинули. Нікого не покарали. Коли Генеральний конструктор Михайло Янгель доповів Хрущову про катастрофу, той цинічно запитав: «А ти почєму остался?» Річ у тім, що Янгеля врятував випадок: на той час він затримався у підземній курилці. (Пам’ятаєте популярну пісню про Гагаріна: «Закурім пєрєд стартом, у нас єщо в запасє чєтирнадцать мінут»?)

І те, що відчував Сергій Корольов, сталось. Вірити чи не вірити у фаталізм, містику — ​справа особиста. Однак щось тут є. Через три роки, день у день, майже в той же час знов сталася страшна трагедія, знов загинуло багато людей. Тому цей день вважається на Байконурі днем поминків і жодних робіт не проводять.

Обговорюючи трагедію з Сергієм Корольовим, Микита Хрущов запитав його думку щодо покарання: «Что дєлать с Янгєлєм?» Важке, надто важке питання. Корольов довго мовчав, а потім сказав: «Со мной тоже могло такоє случиться…»

Те зловісне місце трагедії 1960 року й досі відкрите: страшенна сила рознесла товстелезні стіни шахти з надміцного бетону, посилені п’ятдесятиміліметровою сталевою арматурою. Ще один зруйнований майданчик: свіжа трагедія з людськими жертвами сталась у жовтні 1990 року. Через 4 секунди після запуску вибухнув двигун першого ступеня ракетного комплексу «Зеніт». Ракета вагою 440 тонн, що рівнозначно 90 тоннам тротилу, рознесла вщент стартовий майданчик. Як встановила комісія, причиною стало попадання у двигун, до кисню, масла, коли його збирали в Підмосков’ї.

Цікавий музей космонавтики, кімната Гагаріна із солдатським ліжком на панцирній сітці, його гімнастерка з погонами старшого лейтенанта. Довелось зустрітись, поговорити з багатьма талантами космічної, ракетної техніки. Це Станіслав Конюхов — ​генконструктор КБ «Південне», В’ячеслав Філін — ​заступник генконструктора НВО «Енергія», Станіслав Ус — ​генеральний конструктор СС‑18 та багато інших.

На підсумковій розмові, де були присутні й казахські парламентарії та військові, йшлося про співробітництво, широкі можливості України як космічної держави. Звісно, Україні не можна губити той величезний технічний і науковий потенціал, який вона має, його треба поставити на службу народу. З розмов представників ВПК колишнього СРСР бачу, з якою ностальгією вони згадують старі часи. Казахи готові співпрацювати, але проти диктату Росії у питаннях використання космодрому.

Андрій БОНДАРЧУК, народний депутат України I скликання, Почесний громадянин Волині, Луцька і села Сереховичі Старовижівського району

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.