Ці люди повертаються не із закордонних курортів...
Титанік чи Ноїв ковчег?
Вокзал «Варшава Заходня» — головний для українських заробітчан у Польщі. Тут завжди метушня і, буває, нема вільного місця, щоб посидіти кілька хвилин чи годин. Сидіти в порожньому залі — це надзвичайна ситуація і для вокзалу, і для тих, хто в чужій країні втратив роботу і житло, і ніякого транспорту нема в жодному напрямку. Але людина мріє не про поїздку додому, в Україну — їй потрібне нове місце роботи. Бо вдома — сім’я, а той, хто на цьому порожньому вокзалі, — єдиний її годувальник
За опитуванням «IR Center», у Польщі таких, що залишилися без роботи і без житла, — 3%, а 60 відсотків втратили її повністю або частково через коронавірус. І все ж кожен п’ятий хотів би залишитися в цій країні, навіть нелегально, якщо закінчиться термін перебування, бо втрата роботи для них страшніша від коронавірусу. Як кажуть, «гроші — це ще не все, але вони досить добре допомагають проти бідності».
— Ну і хай сидять там, — кажуть час від часу ті співвітчизники, які ніколи на закордонні заробітки не виїжджали. І щоб пом’якшити свою жорстку позицію, додають: — Там краще лікують…
І все ж, за даними МЗС, більш як 140 тисяч уже повернулися, понад 11 тисяч українців чекають евакуації в різних країнах світу, 20 тисяч зареєстровані в системі «Друг». Близько 20 тисяч пішки прийшли до кордону, щоб потрапити додому. Від цієї статистики з різних джерел забиває дух. Як і від розповідей міністра закордонних справ.
В Індії дружина посла разом із дружинами дипломатів готували їжу і привозили її українцям в аеропорт, бо в країні запроваджені настільки жорсткі вимоги, що без допомоги складно вижити. Навіть якщо виключити сценарії тих, хто опинився в чужих краях у такий форс–мажорний момент, то паніка родин в Україні залишається потужним фактором, через який «людей треба впустити додому».
— Ну і хай сидять там, — кажуть час від часу ті співвітчизники, які ніколи на закордонні заробітки не виїжджали. І щоб пом’якшити свою жорстку позицію, додають: — Там краще лікують…
Інша справа: як вимкнути кнопку «ми особливі» (тобто з нами нічого не станеться)? Бо поганий контроль за цією «кнопкою» веде людей то на всенародні гуляння, то на мітинги більшого чи меншого масштабу, то на ділові зустрічі. І результат такої поведінки суспільно небезпечний та економічно дорогий. Підступність вірусу — в тому дрімотному стані, який триває до 14 днів, і лише тоді проявляє себе: в когось ознаками грипу, в когось втратою нюху і смаку, в когось — втратою життя. Тож перш ніж виходити з дому, варто відповісти самим собі на кілька запитань:
- Що буде, якщо карантин продовжиться до кінця травня… червня… липня?
- Якщо селяни менше засіють і посадять?
- Яким буде врожай?
- Наскільки зростуть борги вимушено безробітних (а це приблизно кожен другий в Україні)?
- Яким буде опалювальний сезон (зима) 2020–2021?
- — Вже замучили ті песимісти! — вигукне хтось енергійно. І має право! Але… оптимізм буває небезпечним, і не лише індивідуально, а й історично:
- 1974 рік. Оптимісти збудували більшу частину Байкало–Амурської магістралі протяжністю 4234 км, щоб у 2013–му закрити рейс єдиного пасажирського потяга, який курсував (на одній із ділянок!);
- 1 травня 1986 року оптимісти приймали першотравневі паради після вибуху 26 квітня на Чорнобильській атомній електростанції;
- Ще в кінці лютого — на початку березня 2020 року оптимісти Італії активно спілкувалися, ходили в гості один до одного, а 27 березня вразили світ статистикою — 965 померлих від коронавірусу за добу. Песимісти вводять жорсткі карантини, повідомляють про зараження медичних працівників, обговорюють тему дефолту, перерозподіляють кошти на придбання засобів захисту від вірусу, дезінфікуючих матеріалів. Можна оптимістично махнути рукою, посилаючись на інформаційні війни і політику. Можна оголосити себе здоровим, їсти часник, пророщену пшеницю, гречку і переконати себе ж у тому, що вся ця паніка «візьме» когось, а я — «особлива людина». Така ж особлива, як українська «італійка», котра «нагородила» вірусом не лише свою родину, а й сусідні села. Є чимало людей, які замість самоізоляції вибрали відвідування багатьох масових заходів, і результати цього ще зріють.
Вірус не просто змушує для власної безпеки звести до мінімуму контакти і побути вдома — він виявляє в людині отруту нетерпимості не тільки до ближнього, а й до найрідніших. Китай уже має зростання кількості розлучень після активного домашнього спілкування. Все це ми бачимо в період передпасхального посту — часу колосальних можливостей переоцінити кожному власне життя, поведінку, стосунки, життєві цінності та пріоритети.
Хтось бачить в небі образ Матері Божої.
Хтось говорить про астероїд, який може зруйнувати Землю.
Хтось мовчки молиться за спасіння душ, які здолала гординя людська — вірус, що передається у спадок, з яким людина створює «Титанік». Є ще й Ноїв ковчег — але це зовсім інша історія, без масок і рукавичок, із відкритим серцем і Вірою в єдиного Бога–творця на всіх континентах Землі. Чи потрібен цій вірі якийсь ритуал? Чи Бог зчитує її з серця тільки індивідуально, а ми — як сліпі й глухі кошенята…
Анастасія ПЕЦЕНЮК,
дослідниця європейського заробітчанства
