Олександр Балабаш мріяв стати правоохоронцем із дитинства.
Поліцейський Олександр Балабаш — один із найкращих патрульних України
Восьма ранку… Екіпаж поліцейських вирушає на чергування вулицями Луцька. Просто за метр від пішохідного переходу хтось залишив свій автомобіль. Після кількох швидких натискань на клавіші планшету Олександр Балабаш у щойно створену форму вносить дані про автопорушника, система видає ім’я та прізвище власника автівки… Цей волинський патрульний — один із кращих, хоч і дуже не любить, коли про нього так говорять. Але саме він потрапив на дошку пошани разом із 39-ма колегами зі всієї України
Луцьк поділений на 12 квадратів, де щодня патрулює 15 екіпажів, аби мати цілісне уявлення про те, що відбувається в місті. Поліцейський взводу №2 роти №3 батальйону управління патрульної поліції у Волинській області Олександр Балабаш працює у її лавах уже понад два роки. Він прийшов сюди за покликом душі, вирішивши долучитися до формування нової структури.
«Хотілося спробувати щось змінити в своїй країні»
— Це видається по-дитячому смішним, але насправді перший твір, який нам задали у школі, був на тему: «Ким ви мрієте стати в майбутньому?» — пригадує Олександр. — І я написав, що хочу служити в міліції. В цій галузі працював мій батько у Нововолинську і був для мене взірцем. Я після закінчення школи планував вступати у вищий навчальний заклад внутрішніх справ, але не вдалося. Вступив до Луцького національного технічного університету, але після трьох курсів стаціонару зрозумів, що це не моє, перевівся на заочне відділення, відслужив в армії у Яворові у 24–й окремій механізованій бригаді. А потім подав документи до відділу кадрів Нововолинського відділу МВС. Через півроку вже навчався в Сокиричах в школі міліції. Працював у патрульно–постовій службі у Нововолинську.
Я знаю одне: все треба робити з головою, без поспішних кроків. Потрібно розібратись у ситуації, а потім уже вирішувати.
Олександр каже, що йому є з чим порівнювати, через те що служив у міліції. Найважче — це приймати рішення в абсолютно новій для себе сфері, бути першопрохідцем. Зараз же у тих, хто приходить на службу, є наставники, колеги з досвідом, які завжди підкажуть. Критерії відбору залишаються доволі жорсткими і якщо їм не відповідаєш, у поліції служити не будеш.
— Мене привело бажання долучитися до реформи, — говорить мій співрозмовник. — Хотілося спробувати щось змінити в країні. Подобається постійне різноманіття, спілкування з людьми. Це навіть певне випробування, оскільки ти потрапляєш у нестандартні ситуації: десь треба реагувати швидше і рішучіше, десь — бути спокійнішим.
Разом із тим він зізнається, що може оформити адміністративний матеріал, зробити все, що від нього вимагається, але не завжди правопорушник понесе відповідальність. І це не залежить, на жаль, від одного патрульного.
«Правопорушників «Бачу» на психологічному рівні»
— Я у патрульну поліцію прийшов у жовтні 2017-го, — говорить Олександр. — Мені подобається громадський блок, тож намагаюся якнайчастіше бути на вулиці, спілкуватися з людьми. Мабуть, дається взнаки попередня робота дільничного. У нашій службі важлива і психологічна складова. Зазвичай хочеться, щоб порушник сам розумів, що він робить щось неправильно. Я можу йти вулицею і в мене глибоке переконання, що в особи, яку зустрів, є якісь заборонені речі. Такі люди вирізняються. Ти «бачиш» їх десь на психологічному рівні. Це складно пояснити, просто відчуваєш.
— Найчастіше надходять виклики про адміністративні правопорушення, правил дорожнього руху та конфліктні ситуації. Важко приходити в сім’ї, де є малолітні діти, а батьки п’ють. Стараєшся якось підійти до людини, спочатку привітатися. А натомість тебе не чують. Немає такої формули, щоб означала — «оцей поліцейський — ідеальний», — Олександр неохоче розповідає про те, як потрапив у сорок найкращих патрульних України.
— Я знаю одне: все треба робити з головою, без поспішних кроків, — говорить чоловік. — Потрібно розібратися в ситуації, а потім уже вирішувати, що робити. Комунікація важлива. Як і довіра. Маємо поважати один одного: і на дорозі, і в житті.
Про своїх колег Олександр відгукується якнайкраще і впевнений на сто відсотків у їхній чесності.
— Мені не пропонували неправомірну вигоду, бо знають категоричну позицію щодо цього, — говорить Олександр. — І, на щастя, не доводилося чути, що комусь із моїх товаришів зустрічалися правопорушники, які намагалися б дати хабар чи «вирішити питання».
«Є робота — служба, але ще є сім’я, яку я люблю»
Найменше він розповідає про так званих «закладчиків», ця тема болісна. Бо, як зазначають у патрульній поліції Волині, особливі досягнення 31–річного поліцейського — у сфері охорони громадського порядку. За 2019 рік він виявив понад 40 порушень, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків. А ще Олександр каже, що нам усім бракує елементарної культури та виховання. Наші громадяни чомусь вважають, що коли когось принижують, то автоматично підвищуються у своїх очах. Хоча насправді проявляють неповагу перш за все самі до себе.
— У нас склалась така ситуація, що багато людей знають права, а от дотримуватись своїх обов’язків не дуже хочуть, — підсумовує патрульний.
Робота важлива, але найголовніший пріоритет у житті Олександра — це родина. Дружина Тетяна теж працює в поліції. Обоє починали службу у Нововолинську. Виховують двох дітей: п’ятирічну доньку і трирічного синочка.
— Є робота — служба, але ще є сім’я, яку я люблю, — говорить Олександр. — Потрібно приділяти час дітям, бо потім може бути пізно. А щодо поліції, то впевнений, що нам необхідні зміни. Тому я тут. І ця мотивація нікуди не зникне, навіть якщо буде дуже складно.
