Ганна Решетовська завжди радо зустрічає свою помічницю Надію Найдич, адже в її літах буває і на подвір’я самій трудно вийти.
«А були й сльози образи, коли чула, що мене підозрюють у корисливості»
Ці слова я почула від жительки Грудок Камінь–Каширського району Надії Найдич, яка є соціальним працівником у своєму рідному селі. Ото, мовляв, як дехто вважав, доглядить вона якусь самотню людину до смерті – і претендуватиме на її хату. Але, звичайно, про те, що й плакати доводилося колись, Надія Миколаївна розповіла між іншим. Більше було слів про те хороше, завдяки чому вона вже понад 30 років у цій службі
«І продукти треба купити, і в хаті прибрати, і просто вислухати людину»
Як це було, що взялася за таку роботу — стала піклуватися про самотніх? Коли про це зайшла мова, жінка повернулася спогадами у 1989–й:
–14 липня того року стала я соціальним працівником. А до цього шість літ на фермі корів доїла, телят доглядала. І, звичайно, на заробітки їздила, як і багато односельців, у Росію. Одного разу, коли сапала буряки в Рязанській області, мій чоловік, який був водієм у голови нашого колгоспу, почув від свого начальника, що є в селі така робота. І написав мені у листі про це. Я й ухопилася за цю пропозицію. Вернувшись додому, невдовзі приступила до нових обов’язків.
Службу соціальних працівників організовував тоді районний відділ соціального захисту. І було на Камінь–Каширщині на початках п’ять працівників, які надавали допомогу самотнім людям поважного віку. Надія Миколаївна мала вісімнадцять підопічних. Стала, по суті, засновницею соціальної служби не лише у Грудках, а й у районі загалом. І дуже важко було, як висловилася жінка про свою, на той час незвичну для неї, роботу. А ось з приводу того, у чому ж ця трудність, вона розповіла таке:
Люди думали, що зазіхаю на добро своїх підопічних: ото догляну до смерті — й претендуватиму на його чи її хату. Бувало, наслухаєшся, що в селі говорять, і не втримаєшся від сліз.
— Люди думали, що зазіхаю на добро своїх підопічних: ото догляну до смерті — й претендуватиму на його чи її хату. Бувало, наслухаєшся, що в селі говорять, і не втримаєшся від сліз. Бо такої корисливості і в гадці ніколи не було.
Більш як за тридцять років у цьому вже всі переконалися. І плакати Надії Миколаївні не доводиться. А ось із колись незвичною роботою так звиклася, що й не уявляє себе без своїх підопічних: працює, хоч за віком уже й на пенсії. На сьогодні в неї їх дванадцятеро. Близькими стали вони жінці, і приходить до них не лише з обов’язку. Бо, якщо вже про обов’язки говорити, то вони конкретно визначені. Треба, зокрема, субсидію оформити, про забезпечення твердим паливом подбати, продукти купити, у хаті прибрати. І вже ж ніяким документом не регламентовано, щоб соціальний працівник на Святвечір кутю своїм підопічним варила.
— А в мене це вже закон, — каже Надія Найдич, — що не тільки кутю, а й борщ колядний принесу і вареників, аби самотні люди відчули, що Різдвяні свята настали. А на Великдень, якщо знаю, що людині ніхто паски не спече, то сама потурбуюсь, щоб у неї був святий хліб.
Надія Миколаївна найперш згадала Ганну Решетовську — найстарішу свою підопічну, якій у січні минуло 86 років і яка, до речі, 47 літ була листоношею, тож і нашу газету доставляла читачам. Хоч і має старенька дітей, та вони далеко живуть, а вона вже нездужає — допомоги потребує й уваги. Деколи людині треба, щоб її вислухали.
«Буває, що й хоронимо своїх підопічних, обід жалобний готуємо»
Особливо багато клопотів у соціального працівника навесні. Бо ж то до Великодня треба і хати побілити, і килими після зими повитрушувати. Цю роботу ніхто не відміняв і цьогоріч, хоч весна особлива — доводиться жити в режимі карантину. Тобто дбати і про свою безпеку, і про те, аби не захворіли люди, про яких піклуєшся, які всі за віком — у зоні ризику. Отож, маску одягнула — і пішла по домівках самотніх підопічних.
Про це ми говорили і з Ніною Мартинюк, яка у Грудках уже теж має великий досвід роботи соціального працівника — всього на три роки пізніше за Надію Найдич прийшла у цю сферу. І вона не забула, як хтось із односельчан настроював самотніх людей відмовлятися від їхніх послуг («тож хочуть хату вашу забрати»). І плакала від образи. Сьогодні вона дорожить своєю роботою, бо ж, як каже, в селі працевлаштуватися непросто, і йде до людей з добром у серці.
І не брязнеш дверима, і не заберешся геть, коли часу брак, бо ж то кожна душа спілкування хоче.
— Одна з моїх підопічних, яких у мене десять, — Ганна Турковець, — розповідає Ніна Захарівна. — 85 років їй у березні було. Вона — інвалід дитинства, все життя самотня. Знаю, що їй не тільки хліба треба купити чи молочка принести, взимку грубку напалити, — ще важніше послухати її. І не брязнеш дверима, і не заберешся геть, коли часу брак, бо ж то кожна душа спілкування хоче.
Зі своїми підопічними соціальні працівники бувають до останньої миті їхнього життя. Інколи самим і хоронити доводиться, якщо знають, що в покійника нема такої рідні, яка б провела в останню путь. Поховають, обід жалобний зготують, щоб усе було по–людськи.
«Карантин вніс у роботу територіального центру надання соціальних послуг свої корективи»
Про роботу підрозділу, який свого часу був створений для надання допомоги самотнім людям поважного віку, ми говорили з начальником управління соціального захисту населення Камінь–Каширської райдерж–
адміністрації Максимом Демидюком.
— У нас на обліку 113 чоловік, які потребують матеріальної, моральної і фізичної підтримки, просто доброго слова, щирого співчуття, — розповів Максим Максимович. — Їх обслуговують 72 соціальні працівники по селах і 9 — у самому Камені–Каширському. Буває, що беремо на облік і тих самотніх людей, які хоч і мають працездатних дітей, але вони проживають далеко і не можуть часто приїжджати до батька чи матері, аби доглядати за ними. Одне слово, робимо винятки рішенням відповідної комісії, і тоді такі підопічні звільняються від плати за соціальне обслуговування.
Є перелік обов’язків соціальних працівників. Але, звичайно, кожен ще й керується конкретною ситуацією. Комусь із підопічних важливо, щоб йому продукти принесли, а хтось особливо страждає від самотності і хоче перш за все, щоб з ним поспілкувалися, щоб можна було, як кажуть, душу вилити.
Комусь із підопічних важливо, щоб йому продукти принесли, а хтось особливо страждає від самотності і хоче перш за все, щоб з ним поспілкувалися, щоб можна було, як кажуть, душу вилити.
Нинішня весна у зв’язку з карантином незвичайна. Для безпеки самих же підопічних їх відвідування нашими працівниками обмежене до одного разу на тиждень. Але це не стосується одиноких самотніх людей, які не можуть самостійно рухатися і яким ніхто інший не забезпечить догляд. До них, як і раніше, приходять щоденно, тримають телефонний зв’язок. А також максимально закуповують продукти харчування, необхідні медикаменти. Наші працівники обізнані щодо засобів індивідуального захисту. Вони мають маски. При відвідуванні людей користуються гумовими рукавичками, які придбали за власні кошти. Із доїздом до місця роботи проблем нема, бо проживають у тих населених пунктах, що й їхні підопічні. Багатьох виручає велосипед чи скутер.
Окремо скажу про наше стаціонарне відділення для самотніх людей похилого віку, де живе двадцять чоловік. На час карантину відвідування підопічних тут заборонене. І прогулянки обмежені — можна вийти лише на територію довкола закладу. Персонал дотримується вимог індивідуального захисту, аби вберегти і себе, і тих, кого щодня обслуговують, від страшної інфекції. А, наприклад, працівниця, яка повернулася з Польщі, буде допущена до роботи лише після двотижневої самоізоляції.
P. S. Ця публікація була підготовлена минулого тижня, коли люди віком 60+ зобов’язані були перебувати на самоізоляції. Тож, аби не порушувати вимог карантину і не наражатися на штраф, який дуже відчутно може вдарити по гаманцю, я не у відрядження вирушила, як зазвичай, а працювала у телефонному режимі. Зате після спілкування зі своїми героями уже знаю, що, переживши карантин («Все минає — і це мине», як казав мудрий Соломон), обов’язково поїду у село Грудки. Підказку для майбутньої публікації дала Надія Найдич, яка, як розповідала, живе біля чудового озера Лепське, здавна ловить рибу й раків. А ще, як і її колега Ніна Мартинюк, є учасницею співочого колективу, який і в столиці успішно виступав.
