«... Усьому свій час і усьому доречна хвилина» (Юрко Іздрик).
«Є час обіймати — і час уникати обіймів…»
Чим переймалась і з чого дивувалась упродовж останнього часу спеціальний кореспондент «Газети Волинь» Людмила ВЛАСЮК
… Весною, яку вкрав вірус
Нині наше подвір’я — увесь мій світ. Зранку прокидаюся під голосну «розмову» шпаків, які прогнали з–під мого вікна горобців і вони тепер гніздяться над кухонною шибкою. Виходжу на вулицю, аби обійти усі свої володіння. Як тепло, то часом сідаю на порозі і п’ю каву, а мій вірний друг Тайсон лащиться біля ніг, радісно виляючи хвостом. Я ніби знову повернулася в дитинство, світ стоїть на паузі і все навколо набуває максимальної справжності, яку вже не треба приховувати ні косметикою, ні модним вбранням.
Хотілося ж чого? Жити красиво. Європа відкривала нам свої обійми, аж раптом — вірус. І вже не приваблюють ні вокзали, ні аеропорти, ні заморські країни, які зазвичай ставали порятунком. А коли закрили кордони, ми ще з більшою силою відчули, як тягне до місця нашого народження. Бо враз зрозуміли, що найзатишніше — вдома.
До свого сорому, я давно вже не помічала, яка вона красива. Ця дивна і вкрадена у нас весна. Весна, яка навряд чи у нас буде, бо власні сподівання дихати на повні груди ми залишаємо на літо. Але якби її у нас не відібрали, ми б так і не зрозуміли, що ця пора призначена для якогось особливого цвітіння. Я би просто пройшла повз заквітчаний абрикос у нашому саду. А сьогодні стояла і дивилася, як розпускаються його перші пелюстки. Ми вимушено розбіглися по хатах, позбавляючи себе можливості відчувати тепло долонь та обіймів. Без чийогось такого звичного і настільки важливого дотику ми неповноцінно щасливі. Карантин змусив нас розлучитися. І в той же час ми ще не були ніколи настільки рівними. І настільки позбавленими весни…
У селі сприйняття як такої пандемії багатьом видавалось дуже далеким. Люди жартували і, здавалось, їх зовсім не зачіпало те, що десь у Європі життя просто зупинилось. Тут же воно кипіло у полях та дворах. То було на початку, тепер же майже безлюдні вулиці, закриті хвіртки і брами, не чути й дитячого щебету, ніхто ні до кого не ходить в гості. Лише зрідка десь з якогось подвір’я дасть про себе знати собака.
Тільки втративши живий контакт, ми розуміємо, яке ж це щастя — обмінюватися енергією. І хочеться скоріше повернутися до стану «наживо».
…Кашель не проходив уже котрий день, і я змушена була іти до сільської амбулаторії. Двері в аптеку зафіксували навстіж, хоча одні люди дотримувалися дистанції, інші — ні. Але наша «аптекарша» дасть фору всім. «Вона — молодець», — думала про себе, поки пані Ніна видавала мені ліки. На дверях місцевого магазину висіло оголошення, що одночасно в магазині можна перебувати лише трьом особам. Надворі невеличка черга, стоять, чекають: один вийшов, інший зайшов. Хоча для дядька Василя свій порядок — нема часу йому дотримуватись карантину. І як пояснити чоловіку, що всі ми взаємозалежні один від одного та «взаємозаразні». І сьогодні — це ціна чийогось життя. Бо ж висновки роблять не по тих, хто дотримується карантину, а по тих, котрі його ігнорують. І втікати від вірусу немає куди, хіба що кожен заховається у власному домі.
Так, боляче і дивно від того, що нам доводиться уникати людей і ми змушені обмежувати себе у спілкуванні. Проте навіть якщо не можемо обійняти людину, ми не перестаємо її любити. І варто про це говорити одне одному. Щоправда, без дотиків, рукостискань і обіймів. Бо тільки втративши живий контакт, ми розуміємо, яке ж це щастя — обмінюватися енергією. І хочеться скоріше повернутися до стану «наживо». Коли можна зустрічатися, сміятися і обійматися. Відчувати цю магію дотику на кінчиках пальців. Бо, як пише Юрій Іздрик,
«є час обіймати —
і час уникати обіймів
є час щоб єднатись —
і час залишатися вільним
є час на розмову —
і час німувати у тиші
є час для любові —
і є для байдужості ніша
усьому свій час
і усьому доречна хвилина…»
...А як же Стьопка? І тисячі таких, як він?!
А тим часом на другому фронті. Уже видимому… Коли я читаю повідомлення про те, що карантин змінив усе, і новий світ буде іншим, — я іронічно посміхаюся. Ми навчимось якихось санітарних правил, але, як сказав Павло Казарін, «Гігієна — це не лише про руки. Вона ще й про голови». І, виявилось, далеко й не треба було їхати, аби почути: «Нехай би Зеленський віддав Донбас — на цьому й завершили б. Чужий він нам! Та й що маємо від тієї України? Мене взагалі Росія кормить. Он мій чоловік пів життя там на заробітках».
Ось тобі й приїхали! Свої люди, до речі. Йшла додому з важким серцем, як раптом у кишені засвітився мобільний. Прийшло повідомлення від Сталіни Чубенко із Краматорська, шістнадцятилітній син якої загинув за ту ж Україну, яка така нелюба моїй знайомій. Була. Бо з карантином, надіюсь, таки дещо змінилося. І здалося, що цю розмову почув сам Господь Бог, подаючи знак сигналом у месенджері. Ця жінка пише про свого Стьопку, тішиться, що її хлопчика пам’ятають…
Прийшло повідомлення від Сталіни Чубенко із Краматорська, шістнадцятилітній син якої загинув за ту ж Україну, яка така нелюба моїй знайомій. Була. Бо з карантином, надіюсь, таки дещо змінилося.
Спілкуватися випадає з різними людьми, і кожен із тих, з ким говориш, має свій голос, свої історії, судження та виправдання. Більшість із них говорить про те саме. Про війну. І політику. Тільки хто з якої позиції. Сьогодні важко усім, але не здаються лише найсильніші. Нехай вони і втомились так довго жити з поганими новинами, зі смертями, кров’ю, втратами. Як ця вчителька з Донбасу, якій довелось довгі місяці шукати свого сина, аби поховати. Чи відомо про це моїй знайомій? Навряд, бо є люди, які перебувають за умовною межею зони АТО. Це невидима, але болюча лінія, яка проходить у нашій голові. Чи серці.
Бо тоді й вирощене тобою зернятко на цій землі нічого не означатиме, якщо ти не віриш у свою країну, у хлопців, які ще й досі тримають лінію фронту, поки ми ховаємося у своїх домах. Бо як же Стьопка? І тисячі таких, як він?!
Чим ми готові поступитися, а чим ні? З чим примиритися… Вже кожен для себе визначив. Де саме має пролягти межа компромісу зі своєю совістю. А поки варто пам’ятати про фронт та медиків. Про тих, хто потребує допомоги і кому можна допомогти. Мити руки, тримати безпечну дистанцію та берегти рідних.
