Головна героїня серіалу «Чорнобиль» продавала пиріжки, аби вижити з малим сином (Відео)

Навіть ті, хто не дуже цікавився техногенною катастрофою, а лише чув слово «Чорнобиль», не відривалися від екранів, коли торік в Україні презентували американський серіал з однойменною назвою. Ліквідатори вгадували себе і своїх колег у відтворених образах, переселенці вкотре поверталися думками додому, вчені знову ламали голови, як же могло статися те, що неможливо осягнути і в що повірити. А одна жінка бачила себе і вкотре плакала. Показували її життя

Горілки і голих шахтарів насправді не було

Після прем’єри всі взялися розбирати фільм на частинки і досліджувати, що ж тут правда, а що — ​художній домисел. До честі творців кінокартини, мало які деталі виявлялися неправдивими. Швидше за все, їх іноземні автори сценарію додали для більшого «екшену», їм хотілося вразити, хоча драми тут і так вистачало, без антуражу. Так, наприклад, ліквідатори не вживали повально спиртного, шахтарі, які рили тунель під басейном-барботером, не роздягалися догола. Але такі огріхи зовсім не псують враження від серіалу. Очевидці аварії в один голос кажуть: «Є техніка, а є люди. В цьому фільмі є зосередженість на людях. І це правильно».

Журналісти після прем’єри їхали постійно. Дійшло до того, що ногою двері не давали закрити і так записували інтерв’ю.

Картину знімали у двох країнах: Литві та Україні. Довелося до дрібниць відтворити деталі тогочасного радянського побуту. Результат роботи костюмерів та декораторів вражає: ніби й не було тридцяти років після вибуху. Справжнє все: черевики, шпалери, паркани. Надто уважні глядачі відшукують огріхи, як от поодинокі пластикові вікна у будинках на вулиці чи сучасні дорожні знаки. Але ж фільм не про вікна…

Про те, що стала центральним персонажем, дізналася з реклами фільму

Мало хто здогадувався, що разом із тисячами глядачів по всьому світу фільм дивиться і жінка-прообраз головної героїні — ​Людмила Ігнатенко, дружина пожежника з Прип’яті Василя Ігнатенка, який у першій бригаді вогнеборців виїхав на виклик до станції. Їй не змінювали навіть імені, вона і в реальному житті Людмила. Люся. Так її завжди кликав чоловік. Та про фільм відгукується не надто позитивно. Він в черговий раз збурив і так несолодке її життя.

 «Журналісти після прем’єри їхали постійно. Дійшло до того, що ногою двері не давали закрити і так записували інтерв’ю, — ​розповідає Людмила каналу ВВС. — ​А що говорити, я про фільм нічого ж не знала. Навіть не підозрювала, що наша з Василем історія стане головною в картині. Можна ж було зі мною поговорити, підготувати мене якось… Дзвінок із кінокомпанії був, запитали, чи я не проти бути консультантом. Та ні, чого ж. Потім ще двічі телефонували, уточнили кілька деталей про ті дні, і все. Про те, що я стала головною героїнею, дізналася з реклами, коли фільм уже був готовий. Мені було неприємно і образливо. Почалися прямо атаки на квартиру. У мене забрали спокій. Я поїхала з Києва, де жила всі ці роки».

Людмила Ігнатенко нічого не отримує і не отримувала від чорнобильських організацій. Їй ніколи не платили пенсію по втраті годувальника чи на її загиблого чоловіка...

Людмила Ігнатенко при СРСР отримала двокімнатну квартиру в одному з двадцяти чорнобильських будинків у Києві на Троєщині. Будинок називали вдовиним. Звідти вона виїхала влітку 2019-го і тепер живе з мамою за містом. Мають невелике господарство. Все її життя замкнуте на тих страшних тижнях після аварії на ЧАЕС. Дослівно відтворює діалоги з помираючим у московській лікарні чоловіком. Їх у 1990-х роках розповіла білоруській письменниці Світлані Алексієвич (Нобелівській лауреатці з літератури, авторці книги «Чорнобильська молитва»).

На розмову з письменницею жінка довго не погоджувалася, але попросила мама Василя. Їй не могла відмовити. Старенька після катастрофи втратила і сина, і дочку (вона була донором кісткового мозку для брата-пожежника, але операція в перші дні після аварії не дала результату), і чоловіка.

Коли згодом на основі книги фільм екранізували, Люся відчула, що у неї забрали щось таке своє, рідне, тільки її і Васіне.

Син знає про «дядю Васю» і їздить до нього на цвинтар

Проте є у житті Людмили Ігнатенко і світлі моменти. Через чотири роки після трагедії і втрати першої дитини вона наважилася стати матір’ю. Розуміла, що до життя її поверне тільки маля. Жінка народила хлопчика, якого хотіла назвати Васею, але мама категорично заперечила. Дитину назвали Толею. Про її батька не розповідає.

Хлопчик багато хворів. Людмила знала, що ще одну втрату вона вже не переживе. На щастя, в лікарню приїхали кубинські лікарі і запропонували свою допомогу, але треба було їхати на Кубу. Жінка без вагань погодилася. Після довгого лікування ще рік жили у її рідного брата в Тюмені, бо хлопчику потрібно було змінити клімат.

Толик знає все про Василя Ігнатенка. Він розділив із мамою її спогади і її біль. Він називає його «дядько Вася», а маму Василя — ​«бабуся Таня». Мати Васі вважає хлопця своїм онуком. Він їздить з мамою в Москву на кладовище, де перепоховали загиблих пожежників. Живе родина більш ніж скромно.

Людмила якийсь час навіть продавала вишиті власноруч серветки чи спечені тістечка та пиріжки, аби трохи підзаробити. Працювала на ринку, але це оберталося безкінечними хворобами.

Просила тільки раз: не грошей, а …віддати тіло чоловіка

Жінка не ходить по чиновницьких кабінетах і не просить для себе допомоги, не вважає себе єдиною постраждалою. Зізнається, що востаннє у влади просила віддати їй тіло чоловіка, аби поховати на батьківщині. Просили цього особисто в Горбачова у Москві. Дружинам чорнобильських пожежників тоді відмовили. А їхніх покійних чоловіків тоді везли на кладовище немов таємних злочинців, переховуючись від журналістів. Більш як дві години похоронна процесія петляла столицею СРСР, аби відірватися від кореспондентів.

Людмила Ігнатенко нічого не отримує і не отримувала від чорнобильських організацій. Їй ніколи не платили пенсію по втраті годувальника чи на її загиблого чоловіка…

За матеріалами uaportal.com, fakty.ua, bbc.com.

Трагедія у фактах: чому ж реактор вибухнув?

 Головна причина — ​конструкція реактора. Він дуже довго працював на невеликій потужності. Загалом реактори будують так, що потужність можна буде збільшувати через певний час. Якщо його треба зупинити, то це робиться досить швидко. А тієї ночі потрібно було провести розслідування, тому його зупиняли повільно. І ця зупинка призвела до зміни характеристики, яка була неочікувана для персоналу. Натискання на кнопку «Зупинка реактора» призвело не до зупинки, а до розгону.

Керівництво дійсно не розуміло, що відбувається. Осягнути логікою, законами фізики, що реактор вибухнув (на фото), у той час було неможливим. Комісії по розслідуванню змінювалися кожні 2 тижні. Ніхто не хотів сидіти в Чорнобилі довше. Михайло Горбачов з’явився на Чорнобильській АЕС лише через два роки.