Каски, а в них — паски.
Фото без облич. Колонка Оксани Коваленко
Особливі періоди, дуже важкі або ж вельми святкові, як–от великодній, мені здається, людина проживає у кількох вимірах. Якась наша частинка по–мурашиному рухається, виконуючи тисячі запланованих й імпровізованих мікро–завдань, а інша працює документалістом: безпристрасно записує, нотує і відкладає в архів до пори, до часу. А буває й таке, що натикаєшся на щось, що перевертає усю систему відліку і знецінює дещо з того, що здавалося пріоритетом. Цього разу я побачила фото про війну і Пасху. Без облич. Якийсь фотограф справедливо вирішив, що пасочки зі свічками у солдатських касках обіч втомлених солдатських ніг промовляють не гірш за людські вуста…
Маю доброго колегу, який «христосався» на передовій у 2015–му. Тарас Літковець воював на Донеччині, під Горлівкою у 17–му окремому батальйоні мотопіхотної бригади. Згадує, що тоді волонтери з Києва, Одещини, Кіровоградщини навезли їм багато великодньої випічки й крашанок. Освятив те усе молоденький капелан, який тільки–но прибув із семінарії. Того дня, 12 квітня, бойовики вперше за час перебування Тараса на фронті не стріляли. Свято з обох сторін на відміну від нинішнього. Через три дні той капелан плакатиме, бо відспівуватиме першого у своєму житті загиблого на війні. А цього дня усі усміхалися і розглядали картини, які волонтери привезли з дитсадка і школи, — обмальовані олівцями дитячі рученята та незграбні й великі написи «Христос Воскрес». Вочевидь, перші написи першачків якоїсь з українських шкіл… «Згадується те. А як побачу по телевізору якесь швидко зняте інтерв’ю з бійцем, то далі домальовую, як він вертається в землянку. Ніяких штукатурки, шпалер, навіть дощок — усюди земля. Ти сидиш там усередині і дивишся на неї, як кріт…» — розставляє акценти Тарас, який, на превелике щастя, куштує сьогодні пасочку вдома з татом Миколою й пише політологічні статті як викладач університету…
Ми нарешті поняли, що кулічі — це паски, а не пасхи!
«Ми нарешті поняли, що кулічі — це паски, а не пасхи! А то думали, як же ж це однаково можна називати свято і випічку», — ще один пазлик для моєї особистої «документалки» докладають друзі, вимушені переселенці з Донеччини. Пенсіонери, обоє працювали в шахті… Як і Тарас, цінують, коли небо не рветься від гуркоту снарядів… З часу війни намагаються укласти своє життя на стабільні рельси; вчать мову. Звичний для них святковий кошичок залишився на тому боці Великодня, де паски кладуть у каски.
…Я вдячна тому фотографу за світлину зі святом на війні. Вона змушує дивитися не тільки у свій кошик.
