«Я — незграба. І що далі?»

— Ти погана зараза!

— Мам, він погані слова каже!

— Ну добре, ти хороша зараза.

Моя 11–літня доня скаржиться на поки що смішну агресію 3–річного брата, не роблячи ніяких поблажок на його вік. Їй образливо, що вона стільки з ним гралася, а він такий невдячний… Добре, що це не та агресія, яка вибиває ґрунт з–під ніг. Однак і постраждалим, і нападникам треба пояснювати, як вони можуть протидіяти бажанню нашкодити

Тема «про погані слова» має кілька граней: по–перше, варто вчити дитину з'ясовувати стосунки цивілізовано, по–друге, керувати своєю агресією, по–третє, вміти захищатися від неї. Правда, треба налаштуватися, що результат того навчання буде справді «за горами».

«Давай будемо казати, що я серджуся чи мені це неприємно. Нащо ті слова з чорним кольором?» — пропоную малому. Хоч пам'ятаю, що в 3 роки й у підлітковому віці діти несвідомо нападають на все, дороге для них, і на маму теж. Знецінюють своїми словами і вчинками, щоб утвердитися на новому рівні самостійності. Але як не вчити розуму, то діла не буде й після вікових криз. Психотерапевтка Світлана Ройз у своїй рубриці про дитинознавство у фейсбуці каже, що навіть маленьким дітям варто розповідати, що поганими словами людина забруднює і когось, і себе. «Я пояснюю: «Щоразу, коли ми кажемо іншому неприємність, — це ніби виливаємо відро бруду чи чорної фарби. Після цього й ми брудні, й людина недобре почувається, й у світі бруду стає більше». І діти інтуїтивно сприймають, що екологія — це не тільки зовнішнє сміття», — ділиться Ройз.

Щоразу, коли ми кажемо іншому неприємність, — це ніби виливаємо відро бруду чи чорної фарби. Після цього й ми брудні, й людина недобре почувається, й у світі бруду стає більше.

Старшеньким же варто пояснювати про плітки. (Це теж агресія, але непряма: ти сердишся на когось, але віддати накипіле безпосередньо не маєш сміливості. А хто тільки слухає й мовчить, — той теж співучасник). Упевнена, що пояснення та спільні з дитиною міркування вголос навчають її спостерігати за собою й краще себе розуміти. Коли ж умієш розкласти внутрішній неспокій на складники, то дати собі раду легше. Набагато простіше жити, коли чиїсь образи не сприймаєш за чисту монету. Умовно кажучи, я — зовсім не «погана зараза», поважаю і люблю себе, дуже багато вмію і знаю, як на свій вік, а те, що ця людина не вміє нормально висловити якесь зауваження й обзивається, це її проблема. «Так, я — незграба. І що далі?» — відказує моя дочка на «наскоки» старшого брата. Звучить провокативно і зухвало, але працює! Він губиться й мовчить. А Світлана Ройз пропонує уже спеціальну терапевтичну гру: написати на стікерах (папірці з липкою стороною) погані слова, приклеїти їх на себе, а тоді відривати й викидати. При цьому дитина має відповісти на запитання, звідки людина бере такі слова. Звісно, з того, що думає про себе, про інших — зі свого життєвого набору. Насамкінець діти мають почути таке: «У тебе завше є вибір — залишити це на собі чи зняти!». Тож подумки очищати себе від «наклеєного» можна щоразу, як виникне потреба. Певна річ, легше бороти чужу злість тим дітям, які знають, що вони у чомусь унікальні, особливі. Це про впевненість у собі, про внутрішню силу.

Маєте свої секрети виховання — діліться! Наші адреси — [email protected] або ж [email protected], а поштова є в газеті.