Цвіте черешня в дідовім саду
Квітневий сніг? Здивована виглядаю у вікно і бачу заметіль: вітер закручує ніжні білі пелюстки і піднімає вгору. Дитячими спогадами тривожно гримає у шибку протяг
— Оцю чорнявку, — показує на дерево з широчезним стовбуром і величезними темно–бордовими ягодами дідусь, — посадив ще мій дід, їй уже понад сотню років. Понині здається, що більш розлогої крони в житті не бачила: з дитинства та черешня стоїть перед очима. З її величчю хіба що зрівняється легендарний 1350–літній Юзефинський дуб на Рівненщині. Для мене вона назавжди залишиться легендою.
Порепана від часу кора виділяла смачну червону смолу. Обійшовши навколо стовбура, на свій тоді ще метровий ріст понавіддираю повні жмені «делікатесу», що здалеку янтарем виблискував на сонці. А потім жую тягучий скам’янілий сік, який склеює рот і тішуся: зуби будуть міцними! Тулила черешневі сльози–крапельки до себе, аби жодна не випала, але ні разу не чула докорів від бабусі, що забруднила плаття. Дід про мої дитячі забави сумно казав: «То від старості черешня плаче!». Та застерігав, щоб не переїдала, бо ця смола не засвоюється добре організмом. А потім змучену хворобами чорнявку зрізали: плоди здрібніли і згіркли, гілки не такі міцні — вже не нарвати ягід, а широка крона затіняє город… У дерев, як і в деяких людей, буває нерадісна старість.
Та прадідівська черешня за своє столітнє життя з води, роси, сонця, небесної блакиті увібрала в себе мудрість землі та Всесвіту. Ще довгі роки, потріскуючи в грубці, дарувала затишок оселі, ділилася теплом і секретами смачного запашного хліба з печі. І навіть передбачала майбутнє. Якось на Святвечір, коли треба було запалити в грубці, набрала в оберемок дров. Дід відразу впізнав черешню і запропонував мені, «дівці на виданні», із заплющеними очима вибрати поліно. Воно «передбачило» доброго чоловіка. Іншого наша чорнявка не могла мені наворожити…
У Провідну неділю купили в магазині хліб — велику білу буханку. Діти відразу відчули незвичайний запах. То аромат печі і дров з плодових дерев. На споді дрібні залишки попелу — таким і має бути хліб на черені. То голос роду і дитинства озвався до мене в цей особливий день. Цьогоріч свою шану дідусям і бабусям шлемо в небеса тихою молитвою, позираючи у вікно.
Цьогоріч свою шану дідусям і бабусям шлемо в небеса тихою молитвою, позираючи у вікно.
Крізь шибку бачу: у сусідніх дворах цвітуть черешні. Десь далеко за сотню кілометрів і в дідовому саду квітують чорнявки і білявки. Вже за місяць–два порадують вони плодами, й хіба що сусідські діти збиратимуть їх на вареники чи кисіль. А може, шпаки годуватимуть своїх пташенят ягодами з дідових черешень. Бо ніхто не скаже їм: гай–гай! Я знаю: десь–не–десь під самотньою мурованою хатою вже пробиваються з–під землі і минулорічного опалого горіхового листя голубі квіти барвінку. Вони вічні, як пам’ять.
