«Гаразд. Збиратиму на «Тойоту». Колонка Алли Лісової
Мій син–студент заявив, що хоче наручний годинник. З огляду на те, що п’ять (!) дешевших і дорожчих, які вийшли з ладу, вже лежать непотребом (ремонт їх вимагав більше грошей, ніж сама річ), категорично заперечила. Хоча кошти він мав власні, зароблені ще влітку. У відповідь — кілька «чому»
Пояснила, що новий невдовзі лежатиме поряд з іншими. Й не факт, що дорожчий буде кращої якості. Останнім аргументом на його запитання стало те, що під час карантину, коли 90 відсотків часу сидимо дома, нема сенсу купувати такий аксесуар. Це й послужило підставою для його чергового наступу:
— Тим більше, що «стоїть» бізнес, ми повинні його підтримати, — парирував син. — Не можна думати тільки про себе. Я зроблю комусь приємне, потім до мене воно повернеться…
Тут він для підкріплення сказаного почав наводити закони із серії «компенсації», «гроші люблять рух» і таке інше. Розмова закінчилася моєю поразкою: «Як знаєш»…
— Тим більше, що «стоїть» бізнес, ми повинні його підтримати, — парирував син. — Не можна думати тільки про себе. Я зроблю комусь приємне, потім до мене воно повернеться…
Карантин, викликаний пандемією, змусив мене, та й, думаю, ще багатьох, задуматися над таким. Виявилося, що нам насправді в житті треба набагато менше з того, що маємо, ніж вважали досі. Я — прихильник класики в усьому, ніколи не гналася за віянням моди, тому й речей, в принципі, в шафах не так багато. Але й окремі з них теж, виходить, зайві. Майже за два місяці, працюючи дистанційно (інколи виходжу в робочий кабінет, де в основному зберігаю всі записи, документи, у продуктовий магазин, аптеку або їду за десять кілометрів до мами в село), вдягала лише джинсовий, два спортивні костюми, куртку, взувала одні кросівки. Решта висить і стоїть непорушно. Навіть, за звичкою беручи свій улюблений «гранатовий» набір — прикраси, схаменулася: «А чи треба? В рукавичках і за маскою все одно нічого не видно… А для себе — не зовсім зручно». Деякі косметичні засоби теж стали зайвими. Отож, з усього виокремилося набагато менше з раніше необхідного. Чи повернемося до звичного режиму використання речей?
Пригадала цікаву теорію відомого японського підприємця, винахідника, засновника компанії, що згодом отримала назву на його честь, Сакіті Тойода, який сформував правило п’яти «чому». В усіх складних і незрозумілих ситуаціях він постійно використовував цей метод — і це допомагало й стало ефективним інструментом вирішення проблеми через пошук першопричини. Для прикладу наводили таке.
Ти хочеш шубу (благо, зараз інші часи й інші «захцянки»). Перше: «Чому ти хочеш шубу?» Відповідь: «Бо я хочу всіх здивувати». «А навіщо?» — друге. «Щоб на мене звернули увагу». Третє: «Чому ти хочеш, аби на тебе звернули увагу?» — «Тому що я почуваюся невпевнено». Знову: «Чому?» «Тому що я ніяк не можу себе реалізувати, сиджу на одному місці…» І останнє, п’яте: «Чому не можеш себе реалізувати?» — «А тому, що я займаюся зовсім не тим, що мені подобається». Виявилося, що шуба тут ні при чім…
Сакіті Тойода вчив, що у відповіді на останнє запитання і криється першопричина, якої на перший погляд не видно. Вона й виводить назовні те, що заховане всередині. Як кажуть теоретики–науковці, п’яте «чому» саме є справжнє, що відкриває носія бажання. Це дуже дієвий спосіб перевірити, що насправді людина приховує й у чому просто інколи боїться зізнатися навіть собі, чого дійсно хоче, а решта — мішура.
Найкраще, звичайно, кожного вчить життя. Але, думаю, варто прислухатися до відомого промисловця. Хоч би тому, що японський автомобіль, створений в його компанії сином і названий на його честь, більш як пів століття користується популярністю в усьому світі.
… Коли попросила сина це прочитати, він усміхнувся і мовив: «Гаразд, переконала. З годинником відкладу. Розпочну збирати на «Тойоту».
