Юлія Паєвська удостоєна одного з найпочесніших звань — «Народний герой України».
Український парамедик: «Нічого страшнішого для мене немає, як відповісти на дзвінок матері загиблого…»
Юлія Паєвська працювала дизайнером, тренером із айкідо. Спочатку була парамедиком на Майдані, далі створила свій медичний підрозділ на фронті, який армійці назвали «Янголами Тайри». На його рахунку понад п’ять сотень врятованих життів. Під час евакуації пораненого травмувала суглоби. Відновлювалася через спорт. Тепер же військова — командир евакуаційного відділення 61-го мобільного госпіталю, який базується в Маріуполі
Попри те, що Юлія не має медичної освіти, останні шість років займається першою допомогою та евакуацією поранених. Має звання «Народний герой України», відзнаку «За гуманітарну участь в АТО», чимало нагород від різних з’єднань ЗСУ. А ще вона — єдина жінка в національній збірній 2020 року на Іграх нескорених, де змагатиметься у трьох видах — стрільбі з лука, плаванні й пауерліфтингу.
«Була, як усі медики, — надавала допомогу пораненим»
Уперше проходила відбір ще 2018 року. Тоді після операції минуло лише півтора місяця, і Тайра ходила на милицях. Не вийшло. А цього року спробувала знову. Загалом Юля «все життя» займалася спортом, але переважно це було плавання та айкідо.
Про своїх бойових побратимів відгукується надзвичайно тепло:
— По-перше, це команда: всі разом, всі один за одного, — говорить військова. — По-друге, вони настільки віддаються спорту, що навіть у професійних спортсменів таке ставлення до підготовки — велика рідкість. Я ж відкрила для себе, як тіло відновлюється. Травматизація в мене була складна. Операції із заміни ендопротеза вважають мало не найважчими — велика крововтрата, майстерність лікарів має бути високою. Мені було дуже непросто, атрофія м’язів і багато інших нюансів. На етапі підготовки раптом виявила, що відновлююсь у п’ять разів швидше, ніж зазвичай. Просто фантастичні результати. Завдяки їм я набираю форму дуже швидко.
До Революції гідності Юлія Паєвська долучилася 30 листопада — після побиття студентів, коли зранку люди почали збиратись на Михайлівській площі.
— Я дуже болісно реагую на будь-яку несправедливість, — каже парамедик. — Тому в грудні 2013 року, як і багато українців, вийшла на Майдан. Звичайно, на той момент ніхто не думав, що ці події виявляться настільки довгими і трагічними. Була, як усі медики, — надавала допомогу пораненим, і бачила практично всі ключові моменти. Пам’ятаю, як одного хлопця скинули з колонади на Грушевського. Я тоді підбігла першою, але він мав таке поранення, що його мерщій треба було нести до медпункту.
«Ми його вантажимо, телефон випадає з кишені, я беру і бачу: дзвонить мама
Після Майдану почала викладати тактичну медицину у проєктах «Народний резервіст» та «Захист патріотів», спершу — на полігонах, але основний акцент завжди робила на фронт. Згодом зрозуміла, що їй простіше перебратися на Схід, ніж постійно туди їздити. І вже тут почала займатися евакуацією, тому що в цьому була гостра необхідність. Так з’явився медико-евакуаційний добровольчий підрозділ «Ангели Тайри».
— Ніби самі собою знайшлися люди, машини, волонтери, які почали забезпечувати нас медикаментами і обладнанням, — каже Юля. — Це було дуже круто, адже у такі хвилини розумієш, що ти все правильно робиш. Звичайно, якби не підтримка людей з України та з усього світу, ми нічого не змогли би вдіяти.
Може, я знайшла би слова для тих, кому, здається, допомогти неможливо.
Тренер з айкідо з 20-річним стажем за час війни на Донбасі врятувала понад 500 наших захисників.
— Найскладніший момент — коли ми забирали одного з «двохсотих», — говорить Тайра. — Він єдиний син у матері. І от у нього в кишені дзвонить телефон і звучить пісня — я ніколи її не чула до того — «Не плач, мамо, я не повернуся…» Ми його вантажимо, мобільний випадає з кишені, я беру і бачу: телефонує мама. І в мене не вистачає мужності відповісти на дзвінок і сказати, що її сина вже немає. Я можу збирати розкидані шматки тіл хлопців, але не можу відповісти матері загиблого. Нічого страшнішого для мене немає.
Юлія розповідає і про обставини отримання власної травми:
— До війни я мала переломи, зокрема й спортивні. Вони мене не надто турбували. Але на фронті все загострюється, оскільки ти працюєш на знос і не шкодуєш себе. Так, під час однієї з евакуацій, намагаючись утримати бійця, щоб він не впав з носилок, чи то оступилася, чи то посковзнулася, — і впала. Пам’ятаю тільки дикий біль і те, що спочатку не могла підвестися на ноги. З цим болем я жила до операції. Але у порівнянні з пацанами, з якими зараз тренуюся, з тими, кого я виносила, — це абсолютно не героїчний момент. Крім того, у мене є кілька контузій, були уламки в ногах, але навіть до шпиталю не їздила — сама їх витягла, тому що це були дрібниці.
«Як мене змінила війна?»
— Думаю, що вона прибрала все зайве і несправжнє з мого життя, — говорить Юля. — Я навчилася створювати порядок та комфорт із мінімальних речей, організовувати роботу підрозділу буквально за хвилини, домагатися ефективної злагодженості практично у будь-якій ситуації. Дивитися на неї в цілому, аналізувати, складати картину і мислити глобально.
Війна — це потік страждань і дуже потужних емоцій, де є і негативні, і позитивні моменти. Наприклад, коли ти довозиш пораненого (здавалося би безнадійного) до медблоку і він живе далі — це і є радість. Після перемоги я би хотіла зайнятися реабілітацією як поранених військових, так і бійців із посттравматичним стресовим розладом. Зараз вивчаю психологію в Бердянському педагогічному університеті, і є бажання на основі свого досвіду допомагати людям. Адже, напевно, ніхто не бачив більше страждань на війні, ніж військовий медик. Тому, можливо, я знайшла би потрібні слова для тих, кому, здається, допомогти неможливо. Моя мета — створити реабілітаційний спортивно-психологічний центр.
«Є видимі травми, а є такі, які не побачиш оком»
— На Іграх нескорених мене підтримує родина — чоловік та донька. Також є потужна підтримка від команди. Ми ніби одна сім’я, це неймовірне відчуття! — говорить Юля і додає: — Наша збірна — це бойовий колектив. Упевнена, якби знадобилося, то ми би поїхали на фронт і там успішно виконали будь-яке завдання.
Зараз активно тренуюся, щоб досягти найкращого результату на змаганнях у Нідерландах. Також хотіла би поспілкуватися з представниками реабілітаційних служб різних країн, можливо, вивчити їхній досвід, подивитися, як вони працюють з ветеранами, щоб здійснити свою мету — створити реабілітаційний центр. І, знову ж таки, я маю на меті надихнути всіх поранених українських військових. Треба розуміти, що є видимі травми, а є такі, які не побачиш оком. У когось немає ноги, а у когось болить душа. Тому хочу показати, що, незважаючи ні на що, можна відновити себе і повноцінно жити після найважчих операцій, каліцтв чи душевних травм. Справжній воїн може все.
Власта КРИМСЬКА.
За матеріалами novynarnia.com, 5.ua, armyinform.com.ua, facebook.com, Військового телебачення України.
