Сьогодні, як ніколи, старші люди потребують нашої допомоги.
Волинські реалії: «Буває, що наші підопічні, боячись занесення інфекції, не пускають додому – тоді обслуговуємо їх через поріг»
Пандемія коронавірусу обмежила повсякденне життя лучан, їхні контакти з навколишнім світом. Зокрема, літніх осіб, людей з інвалідністю. Відтепер вони не можуть виходити на вулицю. Вижити в умовах самоізоляції їм допомагають працівники Луцького міського територіального центру соціального обслуговування
Люди літнього віку — у зоні ризику зараження коронавірусом. Тож нині намагаються без нагальної потреби не покидати квартири. Сплачувати рахунки за комунальні послуги, купувати продукти, ліки їм допомагають молодші члени родини. Однак є одинокі лучани, хворі чи ті, у яких діти живуть далеко. Їм конче потрібна стороння допомога. І особливо лежачим. Зокрема нині, коли контакти зведені до мінімуму, коли навіть діти, котрі живуть в одному місті зі старенькими батьками, не завжди мають змогу навідати їх. На виручку одиноким людям, які опинилися у скрутній ситуації, і приходять працівники Луцького територіального центру соціального обслуговування.
На виручку одиноким людям, які опинилися у скрутній ситуації, і приходять працівники Луцького територіального центру соціального обслуговування.
За словами його директорки Галини Шатецької, установа працює в штатному режимі. 80 працівників обслуговують понад 820 людей. Правда, щоб уникнути зараження коронавірусом, довелося призупинити роботу їдальні, де безкоштовно харчувалися ті, хто опинився у скрутній життєвій ситуації, гуртків, надання фізпроцедур, кімнати дарованих речей, перукарні. Всі соціальні працівники забезпечені засобами захисту. Маски територіальному центру надали Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом» та Свято-Михайлівська церква, антисептики — громадська організація «Крон». Працівники установи приносять підопічним необхідні ліки, продукти, сплачують за житлово-комунальні послуги, поновлюють пільги, оформляють субсидії. Лежачим надають санітарно-гігієнічні послуги — міняють памперси, миють, стрижуть, годують тих, хто не може це зробити самостійно. Нині їм доводиться відвідувати навіть і тих, хто не знаходиться на обслуговуванні. Нещодавно, скажімо, доставляли продуктові набори людям, котрі опинилися у скрутній ситуації, за списками міськради.
— Щодня соціальні працівники відвідують від 250 до 310 людей, — розповідала заступниця директорки терцентру Лариса Колядко. — Працюють у засобах захисту. Маски одягають і декотрі підопічні. Вони з нетерпінням чекають наших дівчат. Правда, є й такі, які не впускають у квартиру, бояться, щоб не занесли інфекції, просять обслуговувати через поріг. Люди виносять гроші і забирають продукти за дверима. Але від обслуговування не відмовляються.
Я лежача і без Ольги не обійшлася б, не вижила. А вона і прибере, і їжу приготує, і за ліками сходить. То золота людина. Вона — мої руки і ноги.
Соцпрацівники одиноким стареньким, які зараз змушені сидіти в квартирах, не лише допомагають вижити в умовах карантину, вони для них ще й зв’язок із світом, а нерідко й джерело інформації. Жінки розкажуть, що відбувається у місті, розрадять і розважать.
— Нині люди намагаються обмежити контакти, менше спілкуватися, а тому наша допомога одиноким стареньким і особливо з інвалідністю, лежачим дуже потрібна, — сказала соцпрацівниця Ольга Сосинець. — Їм же не тільки треба приготувати їжу, а й нерідко нагодувати, допомогти помитися.
Під час розмови жінка перебувала в своєї підопічної — 83-річної лучанки Людмили Топоркової. Відвідує її тричі на тиждень, спілкується з нею телефоном, цікавиться її потребами. Пані Ольга надзвичайно чуйна людина і сумлінна працівниця. Тож підопічна дуже задоволена її роботою.
— Так трапилося, що я на схилі літ залишилася одна, як палець, — каже Людмила Топоркова. — Рідних у Луцьку нема, колишні співробітники (а я працювала у дитсадку) повмирали. Я лежача і без Ольги не обійшлася б, не вижила. А вона і прибере, і їжу приготує, і за ліками сходить. То золота людина. Вона — мої руки і ноги.
Ольга Сосинець у терцентрі працює лише рік. Обслуговує 13 підопічних. Відвідує їх 2–3 рази на тиждень. У кожного перебуває до 3 годин. Жінка розповідає, що під час карантину, коли не працює громадський транспорт, соц-
працівники добираються до дільниць велосипедами чи транспортом установи. Але вона ходить пішки.
— Живу на Кравчука, а моя дільниця — у районі залізничного вокзалу. Мені краще пройтися через міст, — каже жінка. — Минулого тижня доводилося відвідувати і тих людей, кого раніше не обслуговувала, котрі звернулися по допомогу до міськради. Носила їм продукти.
Чи не боїться пані Ольга заразитися коронавірусом? Звісно, страх є. Але, каже, намагається частіше мити і дезінфікувати руки, працювати у засобах захисту, міняти маски чи хоча б прати і прасувати багаторазові й дотримуватися інструкції. Адже береженого і Бог береже. Оптимізму додають і підопічні. Більшість із них — позитивні люди. Серед стареньких нема панікерів. А чимало з них пам’ятають ще війну, повоєнне лихоліття, звикли до труднощів. Тож кажуть: «Переживемо і нову біду — коронавірус».
