Знімки з молодості нагадують подружжю, якими вони були, коли познайомилися, щоб далі йти одною життєвою дорогою.
Родина Тібежів з Луцька: «Свій весільний коровай ми розділили аж через пів століття»
Іван та Ольга Тібежі переконалися на власному досвіді: не від пишноти урочистості в день одруження залежить, як складеться сімейне життя, а від любові, що поєднала двох людей, від взаємного бажання її зберегти
«Так усе складалося, щоб ми зустрілися»
Хоч наші герої живуть у Луцьку із 1973 року, розмовляє, зокрема, глава сімейства з акцентом не волинським. Тож розпитую насамперед, де ж знайшли Тібежі одне одного. У відповідь чоловік пригадує:
— Колись наш молодший син Вітя, як ще мав років п’ять, спитав мене: «Тату, ти звідки?» — «З Чернігівщини», — кажу йому. «А мама?» – допевняється далі. «З Житомирщини», — задовольняю його цікавість. «А я?» — не заспокоюється малий. «А ти у Луцьку народився». І тоді дитя вже по–дитячому дивується: «А як ми тут усі зібралися?»
А після цього теплий спогад Івана Івановича про своє рідне село Шаболтасівку, що в Сосницькому районі на Чернігівщині. З особливою гордістю говорить про те, що це ж у Сосниці народився знаменитий Олександр Довженко. А по сусідству з рідним його краєм — Сіверщина — колиска Київської Русі. І ось хлопець із Шаболтасівки, що в перекладі з татарської, як згодом дізнався, означає «відчайдуха», після середньої школи вступає до Київського училища ракетних військ. А закінчивши його, у званні лейтенанта їде служити в Білокоровичі, що на Житомирщині.
Одне слово, як каже наш герой, так уже все складалося, щоб вони з майбутньою дружиною зустрілися. На той час Ольга Миколаївна, а тоді просто красуня Оля, служила у тій же військовій частині, в яку і направили його. Як сталося, що дівчина, яка народилася у селі (її мала батьківщина — Краснопіль Чуднівського району), одягла військову форму? З цього приводу жінка, як сама каже, могла б дуже багато розповісти («про це можна книжку писати»). Але спомин про дитинство, юність настільки болючий, що вона воліє говорити про далеке минуле дуже коротко:
— Дитинство моє було важким. А вибралася із цієї нужди завдяки подрузі, яка бачила моє непросте життя вдома і, почувши, що набирають дівчат на службу в армію, буквально взяла мене за руку і привела у військкомат. Так я й опинилася у Білокоровичах — у військовій частині була телефоністкою. 8 років прослужила.
«Боявся, аби ніхто мою Олю не вкрав, тому й поспішав із реєстрацією шлюбу»
Зустрівшись із подружжям, для ближчого знайомства хотілося подивитися сімейні знімки. Найперш про весільне фото запитала.
— Які знімки? У нас і весілля не було. Як і довгих зустрічей. Побачив я свою майбутню дружину, закохався і через місяць–півтора запропонував одружитися. Боявся, щоб мою Олю ніхто не вкрав, — каже, усміхаючись, чоловік.
І 26 серпня 1966 року поїхали вони у Коростень. У загс не йшли, бо знали, що там скажуть заяву писати і місяць, а то й два чекати. Відразу до Ольжиної подруги попрямували, яка обіцяла підказати, де можуть швидше провести цю процедуру.
Жінка, подумки вертаючись у своє дитинство, юність, коли ні ласки, ні турботи ні від кого не мала, говорить, що в заміжжі за своїм Іваном знайшла те, про що лише мріяла, — любов і повагу.
— Йдемо вулицею, — пригадує той день Іван Іванович, — бачимо товариш по службі прогулюється зі своєю дівчиною. Почули вони, які у нас плани, і загорілися: «О, ми теж хочемо поженитися!». Зустріли подругу Ольги, взяли таксі і подалися всією компанією в село неподалік Коростеня. Але ж то серпень — жнивна пора, сільського голови не застали. Невдача, одне слово. Тоді нам підказали, аби ми поїхали в Ковалі, де сільський голова — інвалід, то, мовляв, завжди на місці.
Так і було. Справді голову, колишнього фронтовика, застали. Він із розумінням поставився до молодих офіцерів, яким так хотілося швидше одружитися. Сказав їм написати заяви заднім числом і зареєстрував шлюби, видавши відразу і свідоцтва. Коли дві пари виходили із сільської ради, то дощ полив, як із відра, а це ж добра прикмета на щасливе подружжя.
«На волині вже більш як 40 років, тож давно лучанами стали»
Зазвичай армійське життя кочове. А ось у Івана й Ольги Тібежів склалося так, що не довелося міняти військові містечка одне за одним. Одружившись, вони ще сім років жили в Білокоровичах. Тут у 1967–му народився їхній первісток Юрій. Потім чоловіка перевели у Котовськ, що на Одещині, — спробував себе на викладацькій роботі в школі прапорщиків. Але йому там було якось некомфортно. І він усе зробив, щоб знову потрапити в ракетну частину. Оскільки ще в кінці 1960–х мав відрядження до Луцька, де дислокувалася дивізія ракетників, і місто йому сподобалося, то й попросився сюди. І прослужив до 1991 року. Вже як на пенсію вийшов, то ще десять літ працював у військкоматі. Дружина стала в Луцьку цивільною людиною. У кондитерському цеху при кінотеатрі «Промінь» влаштувалася на роботу спершу касиром, а потім багато років була бухгалтером.
— У Луцьку у нас в 1973 році народився наш молодший син Вітя, — розповідає жінка. — Тут наші діти виросли, одружилися, внука, до речі, названого на честь дідуся Іваном, подарували нам, онуку Аню. Маємо вже й правнучку Глорію. Бог не дав нам дівчинки, зате тепер наші дві невістки — як рідні дочки.
Ольга Миколаївна дивується, як то буває, що свекрухи із невістками не можуть поладити. Вона з утіхою говорить, що з чоловіком ось уже майже 54 роки прожили в парі, і це були щасливі літа. Тож хоче одного: аби і сини їхні, які мали добрий приклад у батьківському домі, берегли свої сім’ї, пам’ятаючи, що нема більшого багатства, як любов, взаємоповага. Онук Іван таке багатство своїх бабусі й дідуся оцінив. І говорив про це, коли разом із дружиною на запрошення очільниці Волинського обласного фонду милосердя та здоров’я Лідії Тарасюк побував на традиційному торжестві вшанування золотих пар. Це був 2016 рік, коли Іван та Ольга Тібежі відзначали півстолітній ювілей свого шлюбу. Нарешті розділили коровай, якого в молодості у них не було.
«За стільки літ так уже звикли одне до одного, що завжди разом»
Лучани, які знають це подружжя, теж до цього звикли. І коли когось із Тібежів бачать на вулиці одного, то обов’язково із подивуванням питають: чого, мовляв, сам (сама)?
— І йдемо завжди, тримаючись за руки, — каже Ольга Миколаївна. — І не лише тому, що зараз я погано бачу, й Ваня мені як поводир. Так було й раніше. Це вже теж наша добра звичка.
— І йдемо завжди, тримаючись за руки, — каже Ольга Миколаївна. — І не лише тому, що зараз я погано бачу, й Ваня мені як поводир. Так було й раніше. Це вже теж наша добра звичка.
А ще жінка, подумки вертаючись у своє дитинство, юність, коли ні ласки, ні турботи ні від кого не мала, говорить, що в заміжжі за своїм Іваном знайшла те, про що лише мріяла, — любов і повагу. Вона розповідає, не стримуючи емоцій розчулення, як гарно прийняла її родина чоловіка. І про те, як полюбилося їй село Шаболтасівка на Чернігівщині, де раніше, коли батьки жили, бували частіше, і залишки хутора, на якому, за переказами, в давнину поселився прапрапрадід Івана Івановича, який на скрижалях села значиться як перший козак у тому краї. Від нього і їхнє не дуже звичне прізвище Тібеж. За однією з версій, воно тлумачиться, як «ти — Божа людина», за іншою — «ти — біженець». Хай там як, а наші герої жили так, щоб не зганьбити пам’ять того першого козака. І синам своїм, онукам достойно передають цю естафету.
