«Дикий» приз
Цій історії цьогоріч виповнюється десять літ. Саме час розповісти
Сергій НАУМУК, заступник головного редактора «Газети Волинь»
Отож, тодішній головний редактор, нині вже покійний Степан Сачук запитав у колективу, які є ідеї щодо призів для наших передплатників. Я візьми та й бовкни, що на Турійщині у фермерському господарстві «Аміла» вирощують диких кабанів. Тож незвичайне порося могло б стати оригінальним подарунком. Спочатку я порадів, що моя пропозиція пройшла, але ще не знав, які матиму клопоти. Час збіг непомітно: передплатна кампанія, листи читачів, розіграш призів. І ось – треба везти обіцяне. Ну, хто пропонував, тому й робити.
У домовлений день ми з водієм Олександром Куденчуком були в Радовичах, у центральній садибі «Аміли». Нас відправили в інше село, де розташовувався вольєр, в якому вільно жили олені, косулі, лані і, звісно, дзіки.
Щойно ми наблизилися до загорожі, як кабанці порскнули поміж нами. Після кількох таких спроб поросята зрозуміли, що тут щось нечисто, і дременули. А до нас дійшло, що план класний, але нереальний.
Приперлися ми туди. А доглядач розводить руками: щойно погодував підопічних, вони тепер нескоро з’являться. Мовляв, чого ж раніше не приїхали? Але відступати нікуди. Бере він кукурудзу, відро, починає ним брязкати і кликати кабанів. Через якийсь час появився невеликий табун. «То якісь зголоднілі, що живуть у дальньому кутку», – міркує чоловік. А нам що: чи з дальнього, чи з ближнього, аби зловити.
План був такий. Коли поросята пролізуть по корм у загорожу (вона була хитро зроблена таким чином, що всередину протиснутися між штахетами міг тільки молодняк), ми з чотирьох боків оточимо її. П’ятий учасник «забави» миттю рвоне хвіртку і зловить порося! Звісно, кабанчика, а не свинку, бо так вимагало керівництво. І невеликого. Бо клітка у нас не гумова. Так і зробили.
Прошу вас, не обманюйтеся із зовнішнього вигляду тварин. Ніякі вони не неповороткі. Щойно ми наблизилися до загорожі, як кабанці порскнули поміж нами. Після кількох таких спроб поросята зрозуміли, що тут щось нечисто, і дременули. А до нас дійшло, що план класний, але нереальний. По-перше, годі одному впильнувати триметровий бік загорожі. По-друге, вхопити паця руками – не значить зловити.
Появилась геніальна ідея: залізти на піддашшя і нападати згори. Але вона не була реалізована через більш приземлений задум, бо серед дощок хтось помітив міцну сітку. Нею обтягнули дві з чотирьох секцій загорожі. Якраз підтягнулися нові кабанчики, які теж хотіли снідати. Ми уточнили план: заходимо по двоє з двох боків. П’ятий миттю рвоне хвіртку і зловить порося! Мале чи велике, свинку чи кабанчика – що Бог пошле.
Паці знову були швидшими, але не врахували наших технічних можливостей. Тож, коли вони кинулися врозтіч, одне втрапило в сітку. Ми організовано навалилися на нього і пов’язали.
Паці знову були швидшими, але не врахували наших технічних можливостей. Тож, коли вони кинулися врозтіч, одне втрапило в сітку. Ми організовано навалилися на нього і пов’язали. Звісно, це був веприк. На щастя, й невеликий. Правда, клітку довелося поставити вертикально, щоб він вліз.
Ми щиро подякували учасникам незабутніх ловів і поїхали. І знаєте, що нас найбільше турбувало в дорозі? Ні, не жахливий сморід, який був повсюди. Ми переживали, чи кабанчик живий-здоровий, бо пережив таке потрясіння. І поки він тихо порохкував, я дзвонив щасливому передплатникові і все просив укріпляти хлів. Бо якщо, не дай Боже, «приз» вирветься, то просто поповнить дику фауну.
