За брата-повстанця фронтовику зруйнували хату

Родину Звіруків вивезли на Сибір у 1940 році. Петро Якович добре пам’ятає, що закінчував 6–й клас, уже склав два екзамени, а ще два залишилося, коли додому прийшли енкаведисти і дали 24 години на збір. А тоді повезли на Війницю (до цього села доходила гілка вузькоколійки з Луцька). Повантажили людей у товарні вагони і відправили. Спали на нарах у два поверхи. У кутку прорубали дірку, жінки завісили рядном і зробили туалет.

 Завезли волинян у село Даурськ Красноярського краю, де вони жили під постійним наглядом. Але через якийсь час на зборах повідомили, що оголосили амністію.

— Ми зібралися, продали те, що мали, і поїхали додому. Пам’ятаю Урал, красиві там місця. Під Харковом уже були німці, а ми їхали совєтським поїздом. Дорогу розбомбили, тому ледве добралися до міста, — пригадує Петро Якович. — Трупи валялися просто на вулиці. Молода жінка лежала на тротуарі, а по її ногах їздили машини.

Після повернення в село хлопця викликали в Локачі. Німецький офіцер розпитував про Сибір і запропонував учитися. Петро Звірук відмовився, сказавши, що його діди–прадіди працювали у сільському господарстві і він хоче собі тієї ж долі. Через два місяці молодь (у тому числі й героя розповіді) погнали на роботу в Німеччину. Але Петро вирішив утікати.

Повантажили людей у товарні вагони і відправили. Спали на нарах у два поверхи. У кутку прорубали дірку, жінки завісили рядном і зробили туалет.

— На станції у Війниці ви­йшов із вагона. Автоматники загнали мене назад. Знову вийшов і показую, що хочу в туалет. Вартові махнули на мене рукою. Вони ходили туди–сюди і, коли повернулися до мене спиною, перемахнув через дощату загорожу і забіг у першу хату. Кажу, що я з вагона. Господарі (добрі люди!) переодягнули мене і попередили, де є пост. Дали граблі в руки, і я пішов просто на вартових. Ламаною німецькою пояснив, що йду в поле, і мене пропустили. Добирався полями, а за 300 метрів від дому зустрів двох офіцерів. Один запитав, чи мене відпустили. Я підтвердив, і вони повірили. Мати поставила їм літру горілки, консерви. Але один таки попросив у мене документи. «Айн момент!» — і аж зашуміло за мною, так тікав пшеницею.

У 1944–му Петра Звірука призвали в Червону армію. Пішки дійшов до Варшави. Був поранений біля словацького кордону. Лікувався у кількох госпіталях. Потім його демобілізували як інваліда другої групи, і він поїхав додому в село Крухиничі.

За той час його брат Василь став вояком УПА і загинув у 1945 році в селі П’ятикори Локачинського району. Повстанців здав господар, у якого був схрон. Четверо підпільників стали тікати й усі полягли.

— Одного прекрасного дня приїхали енкаведисти і розібрали хату. Коли почали валити, я пережив потрясіння, — Петро Якович і досі пам’ятає всі деталі. — Лежала сокира, схопив її і кинувся на одного. Але другий мене притримав, узяв за руку і відвів убік. Потроху я заспокоївся. Нашу хату перевезли в Локачі і зробили з неї «Чайну».

Петро Якович добивався, щоб майно повернули, їздив навіть у Верховну Раду, але ніякі аргументи фронтовика не подіяли. Під житло переобладнав хлів. Там і жив з мамою.

Згодом він захопився знімкуванням. А оскільки в Локачах після війни не було фотографа, то Звіруку запропонували ним стати. Завдяки цьому заняттю мав широке коло знайомств. Запізнався і з редактором районної газети «Прапор Жовтня» Василем Вознюком та директором вечірньої школи. Останній так вплинув на хлопця, що той пішов учитися у вечірню школу. Після її закінчення вступив до Чернівецького медінституту.

— Мама залишилася сама. Я їй все казав, що скоро вернуся, буду лікарем і стане легше. Коли підійшла моя черга, як інваліда війни на авто, то я купив «запорожця» і приїхав ним у село. Потім перебрався до Луцька і маму забрав. Працював офтальмологом у районній лікарні в Зміїнці, пізніше — в Липинах. Маю

42 роки трудового стажу. Мамі, як вивезеній до Сибіру, в пенсії відмовили: «Пенсии не дадим». Але в один прекрасний день відчинилися двері, а на порозі — колишній редактор Василь Вознюк. На той час він уже став головою колгоспу «8 Березня», бо тоді було модно перекидати з посади на посаду. Побачив, що така несправедливість, поїхав у райком і добився мамі пенсії. А тоді привіз нам пенсійну книжку. Що то за радість була, ой, ой, ой… — на хвилину замовкає Петро Якович. — У мене в житті йшло так, що можна криву намалювати.