Прізвище лікаря Щадила стало символом професіоналізму і людяності.
Спомин про відомого волинського хірурга: «Друже, ти був лікарем від Бога…»
9 травня могло б виповнитися 70 років Ярославу Васильовичу Щадилу — відомому на Волині та за її межами доктору, здібному організатору охорони здоров’я, висококваліфікованому спеціалісту, хорошому сім’янину, чуйній і порядній людині. Йому, народженому в День Перемоги, долею судилося не раз перемагати смерть. Серед сотень врятованих ним пацієнтів було чимало відомих особистостей
Тодішня лікарська молодь, а сьогодні вже знані хірурги з глибокою вдячністю та пошаною згадують свого наставника — людину, чиє промовисте прізвище стало символом професіоналізму й відданості справі. Саме так, адже «щадити» з давніх часів означало — оберігати, пильнувати. І це був той випадок, коли прізвище цілком уособлювало свого носія: мужній лікар кидав виклик лиху, виконуючи святу місію — берегти від загрози людське здоров’я, не дати обірватися життю. Нелегка й почесна справа хранителя й рятівника не залишала часу на відпочинок, не виникало й думки, аби щадити себе. Господні шляхи незбагненні людям. Кажуть, що кращі йдуть першими. Так і Ярослав Васильович відійшов у засвіти лише в 52 роки…
Сьогодні, схиляючи голови перед пам’яттю видатного лікаря, публікуємо спомин його щирого друга — професора Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Миколи Васильовича Мірченка
«Мені не треба нагород, мене судьба нагородила» бути знайомим із Ярославом Васильовичем Щадилом. Ми майже разом народилися. Він — 9-го, а я — 15 травня 1950 року. Нам обом по 70 літ. Тільки я тут — серед рідних, а він — у споминах, своїх дітях, онуках.
Я був вражений, коли сповістили, що Ярослава не стало. Це була для мене особиста трагедія.
Згадую час нашого знайомства з Ярославом у 1988-му, тоді торакальним хірургом в обласній клінічній лікарні, згодом завідувачем відділення торакальної хірургії. Він був дуже скромним, простим і людяним лікарем. Багато розказував мені про ті легені, які доводилося йому розтинати, все переконував відмовитися від цигарок, хоча сам після операцій курив одну за одною… Ми часто зустрічалися, кавували, їздили на риболовлю.
Із сім’єю Ярослава зараз підтримую добрі стосунки. Дружина Меланія Іванівна Щадило — знаний лікар-терапевт. Вона і в сьогоднішній складний час — на передовій сімейної медицини. Гідно продовжують рід дві доньки: Оксана — доцент Східноєвропейського національного університету (виховує дві донечки) та Ольга — банкір (виховує сина).
Особливо запам’ятався один із найскладніших моментів мого життя, коли я важко захворів. У день весілля сина мене забрала «швидка», це був вихідний, я втрачав сили… Коли підійшла дружина, інтуїтивно сказав, що хочу побачити Ярослава, адже його думка була важлива. Галя виконала моє прохання — і вже за годину Ярослав схилявся наді мною. Один погляд та негайно призначена операція. Тоді лікарі мене врятували руками Щадила… Лише пізніше дізнався, що лік мого життя йшов на години. 9 днів провів у реанімації. Сім із них перебував у світлому тунелі, який зачинився переді мною великими металевими дверима, як у замку. Ось розплющив очі, а поруч — рятівники, серед них і Ярослав…
Я був вражений, коли сповістили, що Ярослава не стало. Це була для мене особиста трагедія. Він підставив свої руки у важку хвилину, а зараз його нема… Ярослав Васильович був добрим, сердечним, доброзичливим, чудовим співрозмовником, одним словом, рідкісною людиною.
Наша довідка.
Народився Ярослав Щадило 9 травня 1950 року в місті Городок Львівської області. 1973-го закінчив Львівський медичний інститут і за направленням приїхав на Волинь. Працював хірургом Луцької міської лікарні, торакальним хірургом в обласній лікарні. З 1993-го – завідувач відділення торакальної хірургії обласної лікарні, з 1998 року – заступник головного лікаря з хірургії. З 15 травня 2001-го – головний лікар обласного госпіталю інвалідів.
