Олександр Вітковський чимало знає про свій рід.
Шість нагород волинянина, який воював під Монте-Кассіно
Дмитро Вітковський відзначений двома орденами та чотирма медалями, але радянська влада не визнавала його учасником Другої світової
Про родинну історію Вітковських із Хорлупів Ківерцівського району можна написати цілу сагу. — Мій дід Дмитро мав двох братів, Семена і Василя, та сестру. У жовтні 1939 року його судили, бо був помічником солтиса, дали 10 літ і відправили в Сибір. Сім’ю забрали у березні 1940-го: бабу з меншим сином Віктором — з дому, а мого батька Митрофана — просто зі шкільної парти, — розповідає Олександр Вітковський. — У клас зайшов енкаведист: «Где Витковский? Собирайся!». Їх повезли на станцію в Олику, а звідти — в Кустанайську область. У квітні 1940 року судимість із Дмитра Вітковського зняли, але повідомити «забули». Тому чоловік і далі сидів у таборі і про зняття судимості не знав до самої смерті у 1986-му. Тільки його нащадки довідалися про це за часів Незалежності.
Коли почали формувати армію генерала Андерса (польське військове формування, створене на території СРСР, куди увійшли переважно інтерновані польські військові та мешканці західних областей України і Білорусі), Дмитро Вітковський опинився в її лавах. Разом з армією, реорганізованою у ІІ польський корпус, побував у Ірані, Іраку, Палестині та Єгипті. Про той період скупо свідчать світлини українця на фоні пальм, які збереглися у сімейному архіві. Олександр Вітковський пригадує, що дід мало оповідав про ті часи, але згадував гору, яку вони штурмували.
Знаючи бойовий шлях армії генерала Андерса, з великою часткою ймовірності можна припустити, що йдеться про серію боїв під Монте–Кассіно, де союзницькі війська штурмували кілька ліній оборони, в тому числі й старовинний монастир, перетворений німцями на потужне укріплення. Це була одна з найкровопролитніших битв Другої світової війни. Через це її ще називають другим Сталінградом, або другим Верденом.
В Італії (припускаємо, що під Монте–Кассіно) Дмитро Вітковський був поранений. Воював він добре, бо, за словами його внука, мав польську медаль, два англійських ордени та три англійські медалі. Після демобілізації у 1947 році волинянин залишився в Англії.
Тим часом його дружина з дітьми того ж року повернулася в село. Але хату влада відібрала, тож їм довелося поневірятися по чужих кутках. Митрофана забрали у школу фабрично–заводського навчання і відправили на шахту, звідки він утік. За це отримав рік в’язниці. Після звільнення з хлопця зняли судимість і одразу призвали в армію. Коли прийшов час демобілізації, то він в анкеті чесно зазначив, що не має куди їхати. Про це повідомили керівництву, і лист дійшов на самі верхи у Москву. Звідти спустили вказівку — і Митрофанові Вітковському прийшла відповідь з обкому Компартії, що хату повернуто.
Найстарший брат Дмитра Семен («Квітка») ще до війни пішов в ОУН, а відтак і в УПА. На час повернення родини із заслання він командував боївкою Служби безпеки Олицького районного проводу ОУН.
— Він не давав про себе знати і нікого не агітував, але побачити племінника хотів. Тож коли батько йшов на вечорниці, Семен засів у кущах і подивився на нього. Але не показався, мабуть, щоб не підставляти, — розмірковує Олександр Митрофанович. — Батькові вже потім розповіли про цей випадок.
Секретар райкому партії стояв у куфайці і кирзових чоботях, а дід — у плащі та костюмі. І не ясно було, хто начальник.
8 лютого 1949 року «Квітка» разом із шістьма повстанцями загинув у криївці в сусідньому селі Метельне. Їхні тіла привезли в Олику на базарну площу. Усіх людей зганяли туди, може, хто признається. Ніхто з хорлупівців не подав знаку, що знає когось з убитих. Зовні байдужою видавалася й родичка матері Олександра, яка добре знала Семена і яка потім про все розповіла Вітковським.
Тим часом Дмитро не мав зв’язку з родиною. Він працював на автомобільному заводі, був матеріально забезпечений. Щовихідних міг дозволити собі поїхати на відпочинок до сусідньої Франції. Придбав телевізор, були гроші й на автомобіль, хоча й не мав останнього. Дмитро почав шукати сім’ю через Червоний Хрест. Це зайняло немало часу. Лише у 1957 році почалося листування. Чоловік агітував родину оселитися в Англії, але дружина була категорично проти.
І Дмитро Вітковський погодився на переїзд. З повернення репатріантів Радянський Союз робив велику пропагандистську акцію. З Лондона в Ленінград (нині Санкт–Петербург) їх везли за рахунок держави. Тиждень вони безкоштовно жили у місті на Неві, ходили в музеї та театри. Потім кожному купили квиток до потрібної станції, передзвонили в обком, а звідти в райком, щоб виділили транспорт для доїзду в село.
— Ну який тоді був транспорт — послали підводу на станцію. Зустрічати діда приїхав секретар райкому партії, — каже Олександр Митрофанович. — Розповідали люди, що він стояв у куфайці і кирзових чоботях, а дід — у плащі та костюмі. І не ясно було, хто начальник. Дід привіз чимало одягу, швейцарський позолочений годинник.
Коли вояк армії генерала Андерса побачив радянське життя, то зізнався, що ще десять років умовляв би дружину, а таки переконав би поїхати в Англію. Пропагандистська казка закінчилася. Дмитра Вітковського не вважали фронтовиком.
— Коли у 1980-х я їздив добиватися визнання, то сказали не оббивати пороги. Мовляв, нехай звертається в Англію, бо воював у тій армії. А ще раніше, то не можна було й заїкатися про те, — розказує Олександр Митрофанович.
Його дід до пенсії працював у дорожній колоні і до самої смерті щотижня читав по книжці. Після здобуття Незалежності, у 1992 році, Вітковським прийшов лист із прокуратури про те, що дідові Дмитрові призначена компенсація.
— Батько розділив ту суму на чотири частини: собі, братові, мені і сестрі. Тих грошей якраз вистачило на те, щоб купити в Олиці пару поросят, — сумно усміхається мій співрозмовник. — Тобто все відібране майно держава оцінила у вісім паців.
