Тепла україно-грузинська родина – так про них кажуть друзі, і Климпуші-Цинцадзе з цим радо погоджуються.
Іванна Климпуш-Цинцадзе: «Місце моєї сили – на порозі хати бабці та дідуся. Там струменить така любов!»
Листи. В історії родини Іванни Климпуш-Цинцадзе вони посідають особливе місце. Коли під час розмови пані Іванна згадала про листування свого дідуся Дмитра, «ворога народу», з його коханою Лізою, писані ще до того, як вони побрались, її голос задрижав: «Він так ніжно до неї звертався: «Дорогенька моя Лізонько», «Панно Лізо»… Два роки тому я вперше побачила справу дідуся в архіві СБУ, і там були ті листи. Для мене це стало справжнім випробуванням із тремтінням рук та сльозами на очах…»
Але є в Іванни Климпуш-Цинцадзе і власна історія любові, яка теж розпочиналася з листів. Історія любові, яка 20 років тому поєднала два відомі і навіть легендарні українські та грузинські роди. Він – Арчіл Цинцадзе – ветеран та герой війни Грузії за незалежність і територіальну цілісність, дипломат і військовий, нагороджений найвищою нагородою США для іноземних військових. Вона — активістка, яка протягом усієї своєї громадської та професійної діяльності робила все, аби Україна рухалась у бік Заходу, а ще – онука славетного закарпатця Дмитра Климпуша – команданта «Карпатської Січі», котра у 1939 році збройно обороняла незалежну Карпатську Україну. Зараз Іванна Климпуш-Цинцадзе – народний депутат від «Європейської солідарності», а до цього кілька років була віцепрем’єр–міністром з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України.
Її ми знаємо як надзвичайно відповідального і патріотичного політика. А я після зустрічі з пані Іванною зробив ще й такий висновок: інакше й не могло бути, бо ця відповідальність та патріотизм мають потужне підґрунтя – Любов. До Чоловіка, Родини і Батьківщини.
«Я представляла Україну, він – Грузію»
– З Арчілом ми познайомились у Швейцарії на конференції «Партнерство заради миру». Я представляла Україну, він – Грузію. Потім довго спілкувались за допомогою листів. Стосунки розвивались і міцніли завдяки листуванню…
Одружились ми у США, де Арчіл на той час працював у посольстві. Прожили у Штатах 5 років, там народилась перша донька. Потім на два з половиною роки оселились у Грузії, де з’явилась на світ друга наша дівчинка (Соломії зараз 17 років, Меланії – 14. – Авт.). Тоді переїхали в Україну — тут донечки уже не народжувались (усміхається). Трошки пожили по світу, тож зараз, як я жартую, мовою сімейного спілкування є грузинсько-українсько-англійський суржик.
«Свекруха та свекор спокійні за свого сина, бо впевнені, що він живе у любові та повазі»
– Чому вирішили осісти саме в Україні? Знаєте, я дуже хотіла повернутися додому. Мені не вистачало домівки. І я вдячна чоловікові, що коли з’явилась можливість працювати у посольстві в Києві, він погодився, хоч і посада була дещо нижчою. Вдячна йому за те, що взяв таку відповідальність на себе і почав будувати кар’єру вже тут. До речі, грузинська традиція відрізняється від української: якщо в Україні дочка залишається з батьками, то в Грузії – старший син. Виходить, що тут у нас є порушення грузинської традиції. Але я скажу таку правду, що свекруха та свекор спокійні за свого сина, бо впевнені: він живе у любові та повазі, у теплій родині.
«Різдво та Великдень уся грузинська рідня чоловіка святкувала з нами – по-українськи!»
– Грузини – православні, я – греко–католичка, тому головні наші родинні свята збігаються, нема необхідності розриватися. Є, звісно, відмінності, але, знаєте, людина, яка не любить своє рідне, не здатна полюбити і мати повагу до іншого. Саме через те, що й у мене в родині, і в чоловіка виховувалась велика любов та повага до свого, ми із готовністю сприймаємо і цінуємо те, що приноситься з кожного боку.
…Коли готуємо різдвяний стіл, то використовуємо не тільки українські рецепти, а й грузинські, наприклад лобіо, тобто квасолю, яку подаємо на стіл у такому приготуванні, як у Грузії. Або ще подобається салат з баклажанів із селерою. Свекруха навчила.
У першому класі моєї київської школи вчителька запитала, які ми, радянські школярі, знаємо весняні свята, і я гордо тягнула руку й сказала, що знаю Великдень!..
Знаєте, мої дівчата дуже люблять їздити в Грузію до дідуся та бабусі, до родини. Але вони відмовляються туди їхати на Різдво і Великдень, – через те, що наша українська традиція соковитіша, яскравіша. У Грузії не колядують, не пишуть писанки, не несуть оці кошики барвисті освячувати. Печуть паски, але не такі, як на моїй Гуцульщині, – прикрашені пишними «ружами» і «косицями». Тож коли ми жили у Грузії, родина чоловіка усі свята відзначала у нас удома, – їм була цікава українська традиція!
А я в отому дусі українському зростала, хоч і народилась у Києві. Дуже добре пам’ятаю, як під час уроку в першому класі моєї київської школи вчителька запитала, які ми, радянські школярі, знаємо весняні свята, і я гордо тягнула руку й сказала, що знаю Великдень!.. Після цього мою маму викликали до школи. Ненька тоді попросила не говорити з однокласниками та друзями про Різдво та Великдень.
«Ще 100 років тому Климпуші боролися за нашу незалежність»
– Усі канікули я проводила в бабусі Єлизавети у селищі Ясіня на Закарпатті, ходила і на Близницю – 18 кілометрів, і на Говерлу – 30 кілометрів від хати. Пишаюся, що мій тато (Орест Климпуш – дипломат. — Авт.) затягнув Ющенка на Говерлу, коли той ще, здається, працював у Нацбанку, і потім Ющенко настільки цим перейнявся, що багато разів організовував вилазки на найвищу гору.
…Ми з бабусею були дуже близькими. Вона розповідала про свого чоловіка Дмитра Климпуша (брав активну участь у діяльності Гуцульської республіки у 1918 –1919 роках та Карпатської України у 1939 році. – Авт.), — про те, як його заарештували, як її примушували платити так звані куркульські податки, перед тим повністю забравши майно. Про те, що на горищі зберігались два мішки із дитячими теплими речами і з сухарями та копченою солониною. Щоб, коли прийдуть уночі забирати, то можна було вхопити із собою. Бабуся жила у страху, що її можуть вислати на Сибір услід за дідом. Тато згадував, як мама просила його з братом писати батькові листи у Сибір, просила розповідати йому все – чим займаються, з ким дружать… Це був такий складний зв’язок, бо існував тільки через листування.
Мій дідусь разом із братами Василем та Іваном (вони теж були активними учасниками українського руху, а Василь Климпуш, як член Сойму, голосував за незалежність Карпатської України 15 березня 1939 року. – Авт.) був співвласником лісопильного заводу, а після повернення із Сибіру радянська влада примусила його йти працювати сторожем на той завод, де він колись був хазяїном. Таке додаткове психологічне приниження. Дід повернувся у 1956 році хворим – із цингою та туберкульозом, помер вже у 58-му. Швидко згорів, хоч був і наймолодшим із братів.
«Арчіл – не просто коханий, він – однодумець»
– Я вдячна чоловікові за те, що він підтримує мене у всіх тих справах, які я намагаюся робити для України. Якби він не підтримував, якби не взяв на себе частину піклування про доньок, якихось домашніх зобов’язань, то перебувати на тих роботах, на яких я працюю з 2014 року, було б просто неможливо. Арчіл переймається свободою та незалежністю, відновленням територіальної цілісності України, як і я. Для нього це так само важливо і щодо Грузії. Ми тут абсолютні однодумці. Арчіл – архітектор, був звичайною цивільною і творчою людиною, але він пішов добровольцем на війну в Абхазію, закінчив її командиром батальйону.
Це насправді серйозні випробування. Він навіть вважався зниклим безвісти, трохи згодом — загиблим. А потім Арчіл… виніс на собі пораненого бійця після 10 днів у тилу ворога, коли всі вважали, що він загинув. Тому нашу війну із Російською Федерацією він сприймає так само особистісно, в цьому сенсі нам легко розуміти одне одного.
Він навіть вважався зниклим безвісти, трохи згодом — загиблим. А потім Арчіл… виніс на собі пораненого бійця після 10 днів у тилу ворога, коли всі вважали, що він загинув.
Арчілу знадобились десятиліття, щоб почати говорити про війну. Ми вже 20 років одружені, і я бачила, як складно, як непросто він починав розповідати – буквально по крупинках – про війну. І тільки зараз став згадувати більше, бо його досвід зараз нам може стати в пригоді. Арчіл був військовим аташе Грузії у Вашингтоні, удостоєний найвищої військової нагороди США, яку дають іноземним військовим. Тож йому є чим поділитися, і дещо вже було враховано українським Міністерством оборони (до зміни влади Арчіл Цинцадзе був радником прем’єр–міністра України та міністра оборони України з питань оборонної реформи. – Авт.).
«Я найсильніша на цьому порозі»
– Де місце моєї сили, запитуєте? (усміхається). Є таке. Воно – на порозі хати бабці та дідуся у Ясінях. Коли тато з вуйком робили ремонт цієї оселі, а вона — стара, понад 100 років, і хотіли залити сходи бетоном (там були дерев’яні), я не дала. Бо там завжди любила сидіти бабуся. І коли я приїжджаю, то люблю сісти на цей поріг і дивитись на гори. Просто відчуваю, як там струменить сила. Любов до всього!
Рецепт гуцульської кулеші від Іванни Климпуш-Цинцадзе:
– Ця страва добра на сніданок. Щоб приготувати гуцульську кулешу, треба взяти воду, 1/4 частину кукурудзяного, дрібно меленого борошна і щіпку солі. Ще я одразу кладу трошки вершкового масла. Доводиться до кипіння і вариться 6–10 хвилин. Треба постійно помішувати, щоб не взялося грудками. Це кулеша. А що додати до неї — є варіанти. Можна подавати з холодним молоком. Або з яєчнею, щедро засмаженою на вершковому маслі, щоб можна було полити. Або з маслом і бринзою.
Це смак мого дитинства. Розповідаю – і аж мені слина йде… Цей смак знають і мої діти.
