Удруге навчився ходити, бо мав на кого спертися

Жінка, якій судилося бути сильною

— Я три місяці сиділа у відділенні нейрохірургії біля ліжка Валери, доглядала його. Набридала нашому лікарю Володимиру Петровичу Колихану запитаннями, чи буде мій чоловік ходити. Це вже потім, через кілька років, він відповість мені: «Ваш чоловік був у такому стані, що ніхто не міг знати, чи він буде жити…» В усіх реабілітаційних центрах згодом нам казали: «Вам пощастило з нейрохірургом», — ​згадувала Тетяна Козак.

Трагедія порушила розмірений плин їхнього життя в одну мить. На той час у подружжя було все, що потрібно для щастя. У сім’ї панували злагода і любов. Звели власний дім, стали студентами діти. Валерій повернувся із заробітків, планував, скільки домашніх справ «залатає» привезеними грішми. Побіг увечері на пасовище за конем. Спокійного і слухняного Лиска чоловік ні в чому не звинувачує. Аби скоротити шлях, хотів із ним убрід перейти річечку. Потягнув коня за повід. Той став на диби і з розгону гепнув копитами у спину господаря.

Потягнув коня за повід. Той став на диби і з розгону гепнув копитами у спину господаря.

— Коли опритомнів, то відразу зрозумів, що нижня частина тіла «відключена». Міг і втопитися, якби люди не побачили, не прибігли. Викликали з Олики «швидку». Фельдшер Ярослав Петрович Лисенко відразу визначив, що зі мною, і повіз у нейрохірургічне відділення Луцької міської лікарні, — ​підхоплює розповідь Валерій. — ​Підозри фельдшера там підтвердилися, у мене був перелом хребта, забій спинного мозку, осколки роздроблених хребців вп’ялися, немов голки…

Завідувач нейрохірургічного відділення, кандидат медичних наук, хірург вищої категорії Володимир Петрович Колихан уже й не пам’ятає в деталях тієї операції. Щороку він проводить десятки не менш складних хірургічних втручань. І те, що жодної хвилини не було згаяно, що всі служби в лікарні працювали чітко й оперативно, а хворий уже через годину був на операційному столі, завідувач відділення вважає нормою.

— Операція тривала 4 години. Тоді я ще не усвідомлювала, що нам доведеться пережити. Думала, пройде кілька тижнів і випишемося. Але дні йшли за днями, а чоловік був прикутий до ліжка. Лікарі делікатно готували нас до того, що доведеться шукати інвалідний візок. А Валерій і слухати про це не хотів. Я намагалася не показувати, як мені важко і страшно. Лише один раз не стрималася, розридалася. Але не в палаті. У лікарняному парку, щоб чоловік не бачив, — ​уточнює жінка, якій судилося бути сильною.

Зізнається, що ніколи й на думку не спадало шкодувати себе. Була готова чоловіка й на руках носити, аби тільки жив. І Валерій намагався не падати духом. Навпаки, заряджав своїм оптимізмом усіх хворих у палаті.

Сім’ю Козаків тоді підтримували односельчани. Тетяну Володимирівну, вчительку Жорнищенської школи, три місяці заміняли на уроках колеги. Сусіди, родичі порали їхнє чималеньке господарство, копали картоплю, буряки. І Валерій, і Тетяна — ​корінні жорнищенці, їх тут усі знають і поважають, отож, у важку годину люди не тільки співчували, а й допомагали чим могли.

На знак вдячності й любові вишив для Тетяни образ Спасителя

Мої співрозмовники — ​вже дідусь і бабуся. І про любов вони не звикли вголос говорити. Розповідають лише про те, як разом уперто намагалися позбутися важких наслідків травми хребта. Але кожна маленька деталь їхньої історії свідчить сама за себе.

— Багато разів їздили в Саки у санаторій спинальників. Там дуже хороші реабілітологи. Я — ​на процедури, а Таня — ​в кафе. Не каву пити, а посуд мити. Влаштовувалася посудомийницею, щоб заробити якусь сотню гривень. Бо ж путівки за власні кошти купували, — ​згадує Валерій. — ​Я зумів звестися на ноги, бо мав на кого спертися…

— Чоловік у мене дуже наполегливий і працьовитий. Як виписався з лікарні, щодня робив вправи, підтягувався на турніку, щоб не втрачати форми. Перші кроки зробив у реабілітаційному центрі у Львові, ми там тривало лікувалися, по два курси щороку, — ​переводить розмову на іншу тему пані Тетяна.

— Пам’ятаю, звели на ноги, а я їх не відчуваю, нижня частина тіла наче відсутня. Піт — ​градом. Після того пів доби спав, ніби важку роботу виконував. Але мусив старатися, щоб ходити, бо ж усе господарство на плечах Тані. Землі в оренду набрали, в хлівах — ​худоба, кінь. Бувало, сиджу і підказую, як Лиска запрягти, як картоплю від жуків кропити… А в самого аж пече всередині. Щоночі снилося, що ходжу…

Витрати були чималі, бо медикаменти дорогі. Але ні лікарі, ні медсестри в Луцьку не взяли від нас  жодної копійки винагороди за свою працю. 

Козаки на собі відчули важливість роботи реабілітологів. Шкодували, що на Волині справжнього центру реабілітації з відповідним обладнанням і кваліфікованими спеціалістами не було.

— Дуже важливо не прогаяти ані дня. І в Саках, і у Львові, і в Харкові, куди їздив на реабілітацію, бачив багатьох із такими травмами, як у мене. Дехто залишився у візках. Не всіх вчасно прооперували, не всім вистачило коштів і терпіння на реабілітаційні процедури. А я через три роки після операції все ж пішов. Хоч і з милицями, але сам, — ​продовжував Валерій, вправно спускаючись східцями свого будинку.

Щоб поставити чоловіка на ноги, Тетяна і на заробітках у Польщі була, і з господарства завжди намагалася мати якусь гривню.

— Витрати були чималі, бо медикаменти дорогі. Але ні лікарі, ні медсестри в Луцьку не взяли від нас жодної копійки винагороди за свою працю. Хто нарікає на наших медиків, нехай поїде до Львова, — ​хвалять волинських спеціалістів мої співрозмовники.

У їхній оселі гарно і затишно. В усьому помітні й золоті руки господаря, і дбайлива вдача господині. Камін змурував Валерій, він, виявляється, і тепер з будь-якою роботою намагається справитися. Продали Лиска, купили трактор, щоб обробляти город. А взимку Валерій як не майстрував, то… вишивав.

— Тані з голкою сидіти нема часу, дитячі зошити увечері перевіряє. А я випадково за це діло взявся. Донька почала вишивати — ​і відклала. Думаю, давай я спробую. Почав класти хрестики — ​сподобалося. І з вивороту жодного вузлика не знайдете.

На стіні у світлиці — ​вишитий Валерієм образ Спасителя. Під ногами — ​килимочки, які чоловік в’яже не згірше, аніж визнані рукодільниці. А ще Козаки кохаються у квітах. Одну з кімнат свого просторого будинку перетворили на справжню оранжерею. Усе в їхньому сімейному гніздечку свідчить про гармонію в стосунках і вміння будувати життя на фундаменті віри, надії, любові. Тому й вдалося подружжю здолати недугу.