Про «карантинні страждання» та імітацію турботи про народ
Нещодавно дружина Президента Олена Зеленська ініціювала, як тепер модно казати, новий проєкт — «велику розмову з українцями» про необхідність усунення бар’єрів. Онлайн-опитування, яке триватиме два місяці, містить сім запитань, що стосуються фізичних, психологічних, культурних та вікових обмежень, з якими найчастіше стикаємось у житті. Чому ж багато хто сприйняв цю милу затію першої леді «в штики»?
Галина СВІТЛІКОВСЬКА, заступник головного редактора «Газети Волинь»
«Під час карантину мільйони людей отримали досвід повної або часткової ізоляції. Ми всі відчули бар’єри. По суті, навіть не усвідомлюючи цього, всі одночасно взяли участь у соціальному експерименті — як у нашому суспільстві, у наших містах і селах жити людям з обмеженою мобільністю, ментальними та фізичними відмінностями…», — звернулася до співвітчизників Олена Зеленська.
Так то воно так, але ізоляція у шикарному заміському палаці дуже відрізняється від «ув’язнення» багатодітної родини з трьох поколінь у тісній квартирі старої «хрущовки». І гламурні поради з телеекрана про те, як урізноманітнити життя під час карантину, підходять не всім. Більшість українців страждає не від нудьги, а від тривоги за день завтрашній: як прогодувати дітей, забезпечити їм можливість навчатися, де взяти гроші на оплату комунальних послуг і на лікування, якщо, не дай Бог, спіткає коронавірусна чи інша якась хвороба.
Епідемія, помножена на нестабільність і невідомість, болюче вдарила по найменш захищених, найбідніших. «Що для вас безбар’єрність? — запитує перша леді. — Свобода пересування, самовираження, доступність освіти, можливість працевлаштування?». На мою думку, головним чинником, який розколює суспільство, ускладнює життя кожного з нас, є соціальна несправедливість, породжена беззаконням.
Підтверджують це й коментарі, критичні відгуки з приводу онлайн-опитування. Є серед них і такий: «Безбар’єрність — це коли простий учитель живе як президент, а президент — як простий учитель». Напевне, мова тут не тільки про статки. А про право кожного з нас почуватися гідно.
«Ніхто не заслуговує на життя за бар’єром», — одна з підсумкових тез опитування. Звісно, стосується ця істина не лише людей із обмеженими можливостями. Бо серед них є дуже багато сильних особистостей, які всупереч усім перешкодам досягають успіхів у професійній і громадській діяльності, спорті, мистецтві, й життя їхнє яскраве і повноцінне. Згадую при цьому героїв своїх публікацій — Богдану Караванську з Луцька, Ольгу Яренчук із Ковеля, Володимира і Марину Мажул із села Замшани Ратнівського району. До речі, нещодавно Президент України призначив стипендії видатним спортсменам із паралімпійських і дефлімпійських видів спорту, серед них і Марині, дворазовій чемпіонці світу з параканое. У таких людей, як ця мужня жінка, треба питати поради, як навчитися долати труднощі й перешкоди.
На жаль, проблему усунення бар’єрів часто спрощують, зводять її лише до обладнання недолугих пандусів, нерідко халтурних, якими візочники не можуть користуватися. Зате створюється видимість турботи про інвалідів. Схоже відчуття з’явилося у мене і після ознайомлення зі згаданим «проєктом». Начебто і добрі наміри першої леді — з’ясувати, чи дуже дошкуляв нам під час карантину психологічний дискомфорт і звуження кола спілкування, визначити, які групи в українському суспільстві потребують найбільшої уваги… Але це виглядає надуманою і формальною імітацією вболівання за народ. Можна говорити про участь у міжнародних програмах із розвитку інклюзивного та безбар’єрного простору, універсального та дружнього для всіх, однак люди це сьогодні сприймають як красиві, але порожні слова. Вони чекають конкретних дій, справ, зрушень, нехай невеликих, але реальних.
Звичайно, дружині президента за статусом необхідно бути на видноті. Ось раніше Олена Зеленська обіцяла зосередити свою діяльність на реформуванні шкільного харчування, адже їй, мамі двох дітей, не байдуже, чим годують учнів. Гарна ініціатива і, напевне, щира. Хочеться вірити, що першій леді доводилося бачити голодні оченята бідової малечі, бувати у старих, тісних школах у віддалених селах, у сім’ях, де діти раді й шматку хліба.
Отак і з новою ініціативою. Онлайн-спілкування не замінить живої розмови, а громадську думку формують не відеозвернення.
