98-літній фронтовик з Волині має 205 прямих нащадків: 6 дітей, 46 онуків, 144 правнуки і 9 праправнуків!

Йому повернуло на дев’яносто дев’ятий рік. Він учасник бойових дій у Другій світовій, інвалід війни, нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Проживає разом із дочкою у Гірниках Ратнівського району. Нині дідусь хоч і у поважних літах, та ще любить слухати новини по радіо, і навіть цікавиться політикою, що почує, розповідає дітям та внукам, завжди маючи на все свою думку.

— Ще так добре не було жити, як тепер, тільки-от сили немає, — ​каже Микола Федорович. — ​І пенсію дають, є що купити і що поїсти. А от у війну важко було. Важко було і потім. Одружився я до війни. А на фронт потрапив у 1944-му. Яке-то треба щастя мати! З нашої мінометної роти тільки три чоловіки залишилось живими, багато в Одері втопилось. Я не дійшов до Берліна, мав поранення, але визволяв ще Чехословаччину. Додому повернувся у 1947 році. Німці спалили нашу хату, та старший брат раніше за мене повернувся і побудував невеличку хатину, батька ж у нас уже не було, він помер ще раніше. Я й зараз згадую, як врятувався від смерті ще один раз. Коли повернувся з війни, до нас зайшли бандерівці і сказали, аби дав їм зброю. А де я її візьму? Тож порадили забрати у кадебіста, який був у селі, інакше мені не жити. То я вирив у сіні на горищі нору і ночував там разом із жінкою. А мама, коли за тиждень прийшли бандерівці, сказала, що нас немає, виїхали. Отак удруге врятувався від смерті.

Чоловік знає, в якого внука чи правнука з’явилося на світ дитятко, і знає, як нарекли його. 

— Миколо Федоровичу, розкажіть, а як склалося ваше післявоєнне життя?

— Проживав я у Жиричах, працював у лісництві, бригадиром був у колгоспі, депутатом сільської ради, в побутовому комбінаті — ​столяром. Усе життя хати будував, столярку робив. Тільки для себе шість хат звів. Першу обміняв на бруси, бо не подобалось місце, де жив. Побудував велику, гарну, та продав її, коли виїжджав в Одесу слідом за сином, якому там сподобалось, — майже всі ми поїхали за ним, зарплати ж у колгоспі тоді не давали. Три хати збудував в Одесі, там у мене два сини і дочка. Але, знаєте, вдома найкраще, тож повернувся через п’ятнадцять літ у Гірники, де проживала дочка разом із сім’єю. Тут невеличку хатину для себе ще звів, хоча періодично мешкав то у Язавнях біля сина, то у Гірниках біля дочки, де живу й зараз. А скільки за свій вік для людей хат збудував?! Щороку по дві зводив, треба ж було за щось жити. Столярку робив постійно.

— Не кожному доля дарує стільки віку, як думаєте, у чому секрет вашого довголіття?

— Я завжди у праці. Ніколи не пив горілки, не курив. І зараз стараюся не сидіти, бо треба ворушитися, аби жити.

— А в чому найбільше щастя?

— У дітях, онуках, у правнуках… І це мій найбільший скарб.

Микола Ковальчук найбагатший дідусь на Ратнівщині. Має аж 205 прямих нащадків: 6 дітей, 46 онуків, 144 правнуки і 9 праправнуків! У такому повному складі його сім’я ще ніколи не збиралася, бо це нереально. Взяти до уваги хоча б такий факт: щорічно рід поповнюється на 10–15 осіб, а то й більше. І незважаючи на це, чоловік знає, в якого внука чи правнука з’явилося на світ дитятко, і знає, як нарекли його. Дідуся поважають усі і намагаються якнайчастіше його провідати або ж зателефонувати і поцікавитися життям.

Микола Федорович сам щодня дзвонить до дітей, запитує, що зробили і що планують, ще й намагається порадити щось. І дуже переживає, аби не бути для них тягарем. Фронтовик мріє, щоб усі були здоровими, щоб був мир у державі, а люди жили в злагоді.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.